«Скажіть, а справді Іларіон Схимник, який спочиває у Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври, спочатку був Митрополитом Київським?» ― періодично запитують відвідувачі лаврських печер.

3 листопада за «новим стилем» ― день пам’яті прп. Іларіона Схимника. А свт. Іларіон Київський поки не має окремого дня пам’яті. Ототожнення двох подвижників є пізньою традицією, однак день пам’яті першого ― привід згадати й про другого.

Прп. Iларiон Схимник. Iкона ХIХ ст. над мощами подвижника в Дальнiх печерах

Звідки відомо про святителя?

Літописна «Повість минулих літ» (початок ХІІ ст.) розповідає про долю свт. Іларіона до поставлення на Митрополію.

«Послання» свт. Симона Володимиро-Суздальського до лаврського ченця Полікарпа (1225-1226) ― про нібито постриг свт. Іларіона прп. Антонієм Печерським.

«Слово про Закон і Благодать» самого свт. Іларіона (середина ХІ ст.) є першим оригінальним твором давньоруської літератури й свідченням про свого автора як видатного письменника і богослова.

«Слово про освячення церкви св. вмч. Георгія в Києві» (середина ХІ ст.) ― про участь свт. Іларіона у цій події.

Пресвітер у Берестовому

Під 1051 р. читаємо у «Повісті минулих літ»: «Поставив Ярослав [Мудрий] русина Ларіона митрополитом Русі у Святій Софії, зібравши єпископів… Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав [село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник.

Висвячення свт. Iларiона на митрополита. Мiнiатюра у Радзивилiвському лiтописi ХV cт.

 І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай. Потім же вложив Бог князю в серце [добрий намір]: поставив він його митрополитом [у] Святій Софії, а ся печерка так осталася».

З продовження тексту дізнаємося, що «не по багатьох днях» в печері оселився прп. Антоній (†1073) ― любечанин, який під час паломництва до Візантії прийняв чернецтво на Святій Горі Афон, а згодом повернувся на Русь, виконуючи благословення свого ігумена: «Многі од тебе чорноризцями стануть».

Прп. Антонiй Печерський вирушає на Русь з Афону. Мiнiатюра у Радзивилiвському лiтописi XV ст.

Обійшовши існуючі в Києві монастирі, прп. Антоній не залишився в жодному з них, а почав шукати притулку в околицях міста і вподобав Іларіонову печеру. Подвижницьке життя прп. Антонія привернуло увагу: спочатку пустельника відвідували миряни з проханням про молитву за них, а пізніше у нього в печері оселилися сподвижники, які перетворили підземелля на монастир.

Аналіз даних «Повісті» та «Житія» Антонієвого учня прп. Феодосія (межа ХІ-ХІІ ст.) наводить вчених на думку: після хрещення Русі (988) перші монастирі в країні створювалися на кошти аристократії.

Еліта раніше усвідомила переваги християнства над язичництвом, ініціювала прийняття нової віри, патронувала церковні інституції. Кошти надходили у вигляді князівських соборів.

Також отримали поширення домові церкви, де служили клірики-ченці з Візантії (безшлюбне чернецтво краще підходило для місіонерських відряджень, потребувало меншої матеріальної опіки).

Таким чином, монастир прп. Антонія став першим руським у власному розумінні слова.

В особі прп. Антонія прості русичі мало не вперше оцінили духовну красу і силу чернецтва: він сам був русичем, розмовляв зрозумілою мовою, мав аскетичний побут. Тому його слово, мудрість і приклад виявилися переконливими.

Причетним до заснування Печерської обителі виявився і свт. Іларіон. Замислимося над літописною характеристикою: «Муж благий, і книжний, і пісник», ― тобто праведний, освічений, аскетичний.

Можна припустити, що аскетизм спонукав пресвітера приховати частину молитовних подвигів від похвали Ярослава, адже під 1037 р. «Повість» каже: «Любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил». Що ж до засобу усамітнення (печери), то його «підказала» книжність.

Печери здавна використовувалися для помешкання та ведення господарства, поховань і молитов: про це свідчать пам’ятки археології та писемні джерела. З печерами пов’язано чимало біблійних подій, в тому числі ― Різдво та Воскресіння.

«О, Владико Господи! Ти з усіх лісів на землі і з усіх дерев на ній обрав тільки одну виноградну лозу; Ти з усього кола земного обрав Собі одну печеру, і з усіх квітів у вселенній Ти обрав Собі одну лілею», ― читаємо у Святому Письмі (3 Езд 5:23-24).

У Палестині та багатьох інших куточках світу, скельна печера ― надійніша та менш витратна, ніж наземна споруда.

Водночас, обмежуючи простір, тепло і світло, печера символічно нагадує про неповність буття людей внаслідок гріхопадіння, спонукає душу шукати Бога ― як руки шукають тепла і простору, а очі ― сонячного неба. Також печера дарує найкраще молитовне усамітнення.

Переслідувані язичницькою владою Риму, перші християни збиралися на богослужіння у катакомбах. Засновник класичної форми відлюдницького чернецтва у Християнській Церкві, прп. Антоній Великий (†356) багато років жив у печерах Єгипту.

Печера ченця, природна або штучна, ― це будинок, зведений без надмірності та віддалений від світського життя. Образ гробниці, в якій душа, отруєна пристрастями, має померти для гріха та народитися для Вічності.

З Єгипту традиція печерного чернецтва перекинулася до Палестини й Малої Азії, на Балкани і Кавказ, до Криму та Італії. В Давній Русі цей подвиг зійшов на нову висоту: у помірному кліматі та піщано-глинистих пагорбах Середнього Подніпров’я він був суворішим.

Тому, на відміну від скельних монастирів Середземномор’я та Причорномор’я, давньоруські печерні обителі не мали чисельної братії ― вони або переміщувалися на поверхню через «перенаселення», або діяли на периферії наземного монастиря.

Коли очолювана прп. Антонієм чернецька громада сягнула від 12 (за «Повістю») до 15 (за «Житієм» прп. Феодосія) осіб, прп. Антоній викопав собі окрему печеру та призначив ігуменом прп. Варлаама.

Невдовзі, зі схвалення прп. Антонія, братія поставила біля печери наземну церкву, а ще пізніше ― побудувала наземний монастир.

В наземному монастирі братію очолив прп. Феодосій (†1074). За його «Житієм», коли на сусідньому з обителлю пагорбі було збудовано перший мурований храм (згідно літопису 1073-1078 рр.), братія переселилася до садиби навколо нової споруди. А в старій садибі залишили кількох ченців для щоденного служіння Літургії та поховання спочилих у печерах.

Саме стару садибу, яку друкований лаврський путівник «Тератургима» 1638 р. ототожнює з пізнішим подвір’ям Дальніх печер (розташованих далі від мурованого собору, на відміну від Ближніх, заснованих як окрема печера прп. Антонія) ― «Повість» і називає місцем, де колись усамітнювався пресвітер Іларіон.

Центральна частина Верхнього Києва ХII ст. Фрагмент макету з Нацiонального заповiдника Софiї Київської

Сучасним втіленням літописного Берестова вважають муровану церкву Спаса-на-Берестовім, розташовану трохи північніше Лаври. Спаський монастир, головним храмом якого вона була, існував з кінця ХІ до середини ХІІІ ст. Спорудження мурованого собору цієї обителі гіпотетично датують початком ХІІ ст.

Саме ж село Берестове із заміською (на той час) князівською резиденцією (згадуваною в літописах з 980 р.) знаходилося десь у найближчій околиці.

«[Про] Іларіона ж, митрополита, й сам читав у житії святого Антонія, як від того пострижений був і так священства сподобився».

Ця фраза в «Посланні» свт. Симона породила велику дискусію серед істориків, бо за літописом прп. Антоній «з’являється» в Києві після зведення свт. Іларіона на митрополію (а відповідно, й після чернецького постригу пресвітера, що передував хіротонії).

Про Антонієве «Житіє» свт. Симон згадує неодноразово. Проте вже у XVI ст. воно вважалося втраченим ― не слід ототожнювати його з новим «Житієм» засновника Лаври, створеним у XVII ст.

На відміну від «Послання» свт. Симона, старе «Житіє» прп. Антонія не увійшло в XV ст. до складу «Києво-Печерського Патерика», нове ж скомпільоване при пізнішому редагуванні збірки.

В цілому, науковцям доводиться констатувати, що старе «Житіє» прп. Антонія у низці відомостей дійсно розходиться з «Повістю» та Феодосієвим «Житієм».

У церковній літературі мала місце спроба узгодити різночитання про свт. Іларіона наступним чином: прп. Антоній прибув до Києва у момент, коли Ярослав вже готував собор для обрання пресвітера митрополитом.

Доля митрополита ― загадкова. А свідки його діяльності живуть і понині

Свт. Іларіон був першим русичем на Київській митрополичій кафедрі ― до нього, і довгий час пізніше, митрополитів всієї Русі відряджали з Візантії.

Серед вірогідних причин першого порушення цієї традиції називають військовий конфлікт Ярослава з Візантією (1043-1046 рр.), заходи князя щодо загального укріплення міжнародного статусу Київської держави, відстоювання Студійським монастирем у Константинополі ідеї виборності регіональних архієреїв.

Великим щастям для нас, нащадків давніх русичів, є те, що від фундаментів до склепінь головної бані включно, з давньоруськими мозаїками і фресками, зберігся 1000-літній київський собор Святої Софії, Премудрості Божої ― найдавніший мурований храм Русі після знищеної Десятинної церкви часів св. князя Володимира. Цей собор ― свідок обрання і служіння митрополита Іларіона.

«Слово про Закон і Благодать» свт. Іларіона є урочистою проповіддю, що прославляє навернення Русі до Христової віри, входження країни до сім’ї християнських держав, торжество справи св. Володимира у роки Ярославового правління.

«Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла. Озеро ж закону пересохло, а євангельське джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося.Се ж бо й ми вже з усіма християнами славимо Святу Трійцю», ― каже автор «Слова».

Саме він започатковує у «Слові» традицію порівнювати свв. рівноапп. Володимира і Ольгу зі свв. рівноапп. Костянтином і Оленою.

А віддаючи честь Ярославу, свт. Іларіон залишає нащадкам дивні рядки про Софію Київську та храм на Золотих воротах: «Церква та [Софійська] стала дивом і славою на всі навколишні країни, бо іншої такої не знайдеться по всій півночі земній од сходу до заходу.

Києво-Софiйський собор за часiв Ярослава Мудрого. Макет з Нацiонального заповiдника Софiї Київської

Він [Ярослав] славний город твій [Володимира] Київ величчю, як вінцем, обклав і доручив людей твоїх і город Святій Всеславній, скорій до помочі християнам Святій Богородиці, Їй він і церкву на великих воротях звів на честь першого Господського празника ― Святого Благовіщення, аби благословення, що його архангел дав Діві, було і городу сьому. До Неї ж бо мовилось: ”Радуйся, обрадувана, Господь з тобою!” (Лк 1:28). До города ж: ”Радуйся, благовірний городе, Господь з тобою!”»

Під 1037 р. «Повість минулих літ» описує багаторічну містобудівну діяльність Ярослава. Серед його споруд згадано і монастир св. вмч. Георгія Побідоносця ― небесного покровителя князя, який у хрещенні носив ім’я Георгій.

У давніх рукописних збірках коротких статей про церковні свята є розповідь «Освячення церкви святого Георгія у Києві перед воротами Святої Софії», збережена у копіях XIV-XVII ст.

За розповіддю, коли Ярослав замислив будівництво храму, то був здивований малою кількістю найманих працівників. Тіун (управитель) пояснив, що люди бояться виконувати «держзамовлення» без надійних гарантій оплати.

Тоді князь звелів привезти до комор у Золотих воротах хутра і оголосити, що кожен працівник може брати оплату в кінці дня.

Золотi ворота з Благовiщенською церквою у Києвi. Реконструкцiя 1982 р. споруди ХI ст.

26 листопада церкву освятив митрополит Іларіон, «і звершив у ній висвячення нових єпископів. І наказали по всій Русі відзначати празник святого Георгія місяця листопада 26 дня».

Діяльність свт. Іларіона відзначено і в «Статуті князя Ярослава про церковні суди»: «Се яз князь великий Ярослав, сын Володимерь, по данию отца своего сгадал [порадився] есмь с митрополитом с Ларионом, сложил есмь греческий номоканун; аже не подобаеть сих тяжь судити князю, ни боляром ― дал есмь митрополиту и епископом».

В описі кончини та похорону Ярослава у 1054 р. «Повість» не згадує свт. Іларіона і взагалі митрополита. А 1055 р. Новгородський Другий літопис повідомляє про Київського митрополита Єфрема.

Благовiрний князь Ярослав Мудрий. Iкона ХХ ст. (за мотивами ктиторської фрески Софiйськогособору в Києвi)

Доля ж свт. Іларіона почасти є загадкою. Вважають, що близько 1055 р. митрополит-русич спочив або ж був замінений на митрополита-грека.

Прп. Іларіон Схимник ― чернець Іларіон ― святитель Іларіон?

Існує традиція, за якою місцем кончини свт. Іраліона вважається Києво-Печерська Лавра.

У книзі пастора Йоганна Гербінія «Релігійні київські підземелля» (1675) читаємо: «Св. Іларіон, який до сходу в Русі світила Антонія печеру на Берестовому викопав, де до кінця благочестиво перебував і життя скінчив». Наприкінці XVII ст. було складено епітафії похованим у Дальніх лаврських печерах святим.

Одна з них повідомляє: «Преподобний Іларіон Схимник такий воздержаний був, що їв лише раз на тиждень і мало, наслідуючи преподобному Феодосію, бо й співмешканець його був; молитов і молінь багато вдень і вночі, зі схилянням колін та сльозами творивши, догодив Господу Богу, і тілом спочив у печері, а духом ― у Небі, і молить Господа Бога за всіх, котрі вклоняються його святим мощам».

Як бачимо, автор епітафії ототожнив прп. Іларіона Схимника з ченцем Іларіоном, згадуваним у «Житії» прп. Феодосія: той Іларіон був «книгописцем добрим, і день та ніч переписував книги в келії блаженного отця нашого Феодосія». А зазнавши у своїй окремій келії частих нападів від демонів і бажаючи залишити її, був врятований Феодосієвою молитвою.

На мапах Дальніх печер мощі прп. Іларіона Схимника позначають із 1700 р. (мапи 1638, 1661, 1675 і 1678 рр. не згадують про реліквію).

У 1850 р. в бібліотеці скиту на Дальніх печерах був виявлений рукопис з копіями згадуваних печерних епітафій. У 1862 р. їх надрукував в окремій брошурі ігумен (майбутній архієпископ) Модест (Стрільбицький).

У коментарях до текстів епітафій він ототожнив прп. Іларіона зі свт. Іларіоном. Церковний історик архієпископ Філарет (Гумілевський) погодився з ототожненням, запропонованим владикою Модестом, але відкинув ототожнення прп. Іларіона з тезоіменитим учнем прп. Феодосія (мовляв, другий був послушником, а не схимником).

Iнтер'єр Софiївського собору в Києвi― давньоруськi мозаїки i фрески, iконостас XVIII ст.

Інший історик Церкви, митрополит Макарій (Булгаков), відкидав тотожність прп. Іларіона Схимника з митрополитом, однак припускав, що і свт. Іларіон похований у лаврських печерах.

На зламі ХІХ-ХХ ст. історик Михайло Присьолков висунув гіпотезу, за якою свт. Іларіон, залишивши кафедру, повернувся до Лаври, прийняв схиму з ім’ям Никона та увійшов до історії як прп.

Никон Великий ― четвертий лаврський ігумен (1078-1088), мощі якого спочивають у Ближніх печерах.

Головним аргументом вченого було те, що з усіх перших сподвижників прп. Антонія лише прп. Никон прийшов до Лаври не учнем, а досвідченим ченцем і священиком (відомості з «Житія» прп. Феодосія).

При цьому нічого не відомо про попередню долю прп. Никона, тоді як свт. Іларіон ніби «зникає» у безвісті. Втім, ця гіпотеза лишилася дискусійною. Вважаючи прп. Никона автором літописного зведення, що передувало створенню в Лаврі «Повісті минулих літ» та порівнюючи гіпотетичні складові цього зведення зі «Словом про Закон і Благодать», опоненти (зокрема, Дмитро Ліхачов) розрізняють двох письменників.

Вшанування пам’яті

Ім'я свт. Іларіона є в «Правилі молебному до преподобних Печерських і всіх святих Малої Русі» (1643) та «Службі святим Ближніх печер» (межа XVII- XVIII ст.).

Складені у 1990-х рр. «Хронологічні списки руських святих» пропонують відзначати пам'ять свт. Іларіона 21 жовтня (3 листопада) ― у день прп. Іларіона Великого (†371-372) і прп. Іларіона Схимника (Дальніх печер). А також  28 вересня (11 жовтня) ― у день Собору святих Ближніх печер.

На нашу думку, більш доречним є перший варіант. Також пам'ять свт. Іларіона можна було б поєднати із вітчизняним церковним святом св. вмч. Георгія в день освячення київської Свято-Георгіївської церкви часів Ярослава Мудрого ― 26 листопада (9 грудня).