Українська Православна Церква

Т Р УД И

Київської

Духовної

Академії

No 28

Київ

2018

Протоієрей Василій Яковчук
Києво-Печерська лавра в роки
намісництва єпископа Нестора
(Тугая), 1953–1961 рр.

Історія Києво-Печерської лаври в роки намісництва єпископа Нестора (Тугая) є маловивченою і потребує окремого наукового дослідження. Ряд послідовних дій радянських органів та керівництва Києво-Печерського історико-культурного заповідника, спрямованих протинайдавнішого монастиря Київської Русі, свідчать про заздалегідь сплановану підготовку до закриття Києво-Печерського монастиря в періодхрущовської «відлиги». У серпні 1953 р. намісник лаври архімандрит Кронід (Сакун) був звільнений зі своєї посади за станом здоров’я, 17 квітня 1954 р. він помер, і 1 серпня 1953 р. намісником Києво-Печерської лаври був призначений архімандрит Нестор (Тугай). 16 листопада того ж року Священний Синод Руської Православної Церкви (далі — РПЦ) обрав його єпископом Уманським, вікарієм Київської єпархії. 5 грудня в Києво-Печерській лаврі був звершений чин наречення, наступного дня, 6 грудня, у Володимирському кафедральному соборі м. Києва відбулася його єпископська хіротонія. У соборному служінні архієреїв хіротонію звершив Патріарший екзарх митрополит Київський і Галицький Іоанн (Соколов).

Єпископ Нестор (3.04.1899–15.02.1969),  уродженець Києва, з юних років відвідував Києво-Печерську лавру, у віці одинадцяти років співав у лаврському хорі. В 1917 р. був прийнятий до лаври послушником, у 1920 р. закінчив пастирські курси при Київському Михайлівському монастирі, в 1923 р. переведений до лаврського подвір’я в Петрограді, деніс послух регента. Наступного року єпископом Яранським Нектарієм (Трезвинським) був пострижений у чернецтво й возведений у сан ієродиякона. В 1933 р. був заарештований та засуджений до 10 років таборів. Термін ув’язнення відбував до 1941 р., коли був мобілізований до радянської армії. В роки війни декілька разів був поранений, нагороджений двома медалями, одна з них — «За бойові заслуги». Після закінчення війни, у 1945 р., знову був прийнятий до Києво-Печерської лаври, наступного року митрополитом Київським і Галицьким Іоанном (Соколовим) був висвячений на ієромонаха. До свого призначення намісником займав посади благочинного та скарбника Києво-Печерської лаври. У період з 1949 до 1953 р. навчався в Київській духовній семінарії. Будучи студентом семінарії, одночасно був уже класним наставником одного з курсів, а в 1950/51 навчальному році викладав церковний спів.

Щодо його діяльності на посаді намісника Києво-Печерської лаврислід зауважити, що йому доводилося стримувати тиск, який чинили на мо-
настир державні органи. У 1954 р. знову постало питання про передачу лаврських печер у відання історико-культурного заповідника. 24 червня 1954 р. начальник Управління у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР В. Орєхов звертається до уповноваженого ради у справах РПЦ по УРСР Г. А. Корчевого (на посаді був з грудня 1950 р. до лютого 1958 р.) і перераховує «зловживання» Києво-Печерської лаври, зокрема невідповідне використання Ближніх і Дальніх печер. Реагуючи на це звернення, Г. А. Корчевий пише голові ради у справах РПЦ Георгію Карпову доповідну записку під назвою «О возможности ограничения использования пещер Киево-Печерской лавры монастырем». У записці автор підкреслює унікальність лаврських печер як «памятника архитектуры всесоюзного значения», який щороку відвідують близько 250 тисяч паломників з різних областей Радянського Союзу. При цьому уповноважений доповідав, що в печерах відсутнє електричне освітлення і під час проведення екскурсій по печерах лаврські ченці «перекручують» історичні факти, що, за його словами, є неприпустимим. Ось як він змальовує реакцію митрополита Іоанна та єпископа Нестора на зауваження про «злісні порушення» лаврських екскурсоводів: «Они (тобто екзарх та намісник — прот. В. Я.) жаловались на отсутствие у лавры квалифицированных сил
и обещали прекратить проведение монахами пространных пояснений, ограничив роль монахов тем, что они будут проводить посетителей по пещерам и называть имена святых, мощи которых находятся в пещерах» 11 серпня 1954 р. в Москві відбулося засідання Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР, де розглядалася доповідна записка уповноваженого Ради по УРСР. Було ухвалене таке рішення: «Поручить тов.

Корчевому поставить вопрос о возобновлении электрического освещения в пещерах перед митр. Иоанном и о его позиции сообщить в руководящие органы республики и в Совет... Срок исполнения 1 месяц». З метою забезпечення виконання цієї постанови 17 вересня того ж року Корчевий провів зустріч із митрополитом Київським Іоанном (Соколовим), про що була написана доповідна записка. За словами Корчевого, митрополит Іоанн не заперечував можливість відновити освітлення в печерах: «Что если монахи не пожелают восстановить электрический свет в пещерах, то тогда им придется отказаться от электроосвещения в лаврских церквах и всех лаврских помещениях, но этого они не сделают».
2 вересня 1954 р. в «Литературной газете» була опублікована стаття під назвою: «За стенами лавры». Емоційно забарвлений фрагмент цього опусу говорить сам за себе: «В гулкой тишине слышится уверенный голос монаха. В искусно построенной речи причудливо переплетаются цифры, даты, имена, — и получается, что едва ли не все великие события в жизни народа непосредственно связаны с деяниями великомучеников, блаженных и юродивых. Здесь сделано всё для того, чтобы создать обстановку мистической таинственности. Хочется встряхнуться, быстрее оказаться наверху, на свежем воздухе, под ярким солнцем, вырваться из атмосферы цепкого дурмана...»

Пізніше екзарх України висловив незадоволення з приводу цієї публікації — відкрито назвав її «антирелігійною пропагандою», додавши: «По-видимому, авторы этих статей ударяются в крайность, перегибают. Зачем автору статьи о лавре понадобилось писать о монахе в шелковой рясе, ведь ни у кого из лаврских монахов шелковой рясы нет. Я подарил шелковую рясу настоятелю лавры епископу Нестору, но он ее не носит. По словам митрополита, патриарх Алексий говорил ему, что в Москве в отношении антирелигиозной пропаганды делается то же, что и в Киеве». 11 вересня 1954 р. міністр культури УРСР К. З. Литвин надіслав листа секретарю ЦК Компартії УРСР Івану Назаренку, в якому зазначав, що внаслідок захоплення лаврських печер ченцями, яке за його словами відбулося в період окупації Києва, історико-культурний заповідник був позбавлений важливого засобу науково-атеїстичної пропаганди і свою роботу з викриття Києво-Печерського монастиря «як великого центру релігійного мракобісся» вимушений здійснювати лише шляхом проведення виставки «Печери і муміфікація» та читання лекцій. Таким чином, міністр культури просив ЦК КПУ порушити клопотання перед ЦК КПРС про передачу Ближніх і Дальніх печер у відання заповідника.

Дане клопотання було відхилене у зв’язку з тим, що в 1950 р. історико культурний заповідник пролонгував з Києво-Печерським монастирем договір про передачу останньому в користування житлових, господарських та церковних споруд.

На деякий час лаврі дали успокій. 13 вересня 1958 р. секретар Київського обкому партії Г. Шевель направив до ЦК партії листа, в якому зазначав, що з часу після укладення орендно-охоронного договору управління у справах будівництва і архітектури міста Києва не здійснювало належного контролю за виконанням умов цього договору, що призвело до руйнування лаврських споруд. Так, за словами Шевеля, «лаврські колодязі “Антонія” та “Феодосія” потребують негайного капітального ремонту, бактеріальний та хімічний склад води вкрай незадовільний; в аварійному стані знаходяться печери, в стінах і склепіннях печер є тріщини, обвали, проникають ґрунтові води, відсутнє електроосвітлення; охоронну зону монастир повністю використовує під господарчі потреби; постійно порушується паспортний режим»12. Тому Г. Шевель вважає за необхідне врятувати національну святиню від руйнування й передати лаврські приміщення заповіднику, а монастир перевести в інше місце.

Таку ініціативу секретаря Київського обкому партії Г. Шевеля підтримав перший секретар ЦК Компартії України М. Підгорний, який підкреслював важливість проведення підготовчої роботи з реалізації запропонованого плану та посилення науково-атеїстичної пропаганди.

Перед тим, як розглянути радянські методи пропаганди, слід зазначити, що вже із середини 1940-х рр. у Радянському Союзі проводилися кампанії із закриття монастирів. Станом на 1 січня 1948 р. кількість обителей було скорочено до 85, потім — до 75 (на 1 січня 1950 р.), а в 1957 р. їх залишилося 63. Як доповідав голова Ради у справах РПЦ Георгій Карпов, це «не викликало масового невдоволення віруючих і протесту церковного центру. Всі монастирі були закриті без рішення уряду під нашим впливом самими єпископами на місцях, та про їхнє закриття не стало
відомо за кордоном». 16 жовтня 1958 р. постанова союзного уряду за No 1159 «Про монастирі в СРСР» зобов’язувала Раду Міністрів СРСР у шестимісячний термін вивчити питання про можливість скорочення кількості монастирів і внести свої пропозиції щодо зменшення матеріальної бази монастирів та їх поступової ліквідації. 1 листопада 1958 р. кількість землі українських монастирів була зменшена в шість разів: «з 357 га землі в користуванні українських монастирів залишено лише 60 га». У 1959–1960 рр. був розроблений послідовний план заходів щодо скорочення монастирів шляхом їх злиття або ж банальної дискредитації в суспільстві насельників та намісників святих обителей. 12 лютого 1959 р. вийшла постанова ЦК КПУ «Про недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення». 2 червня 1959 р. вийшла постанова Президії ЦК про «Про закриття деяких монастирів і скитів в УРСР», а 17 червня 1959 р. відповідна постанова Ради Міністрів УРСР, згідно з якими планувалася ліквідація восьми монастирів. За словами секретаря Київського обкому КПУ П. Шелеста: «Партійні організації міста Києва і області, виконуючи постанови ЦК КПРС і ЦК КПУ з питань науково-атеїстичної пропаганди, в останні роки докорінно покращили атеїстично-виховну роботу серед населення. З кожним роком все більша кількість громадян остаточно пориває з релігією, внаслідок чого на території Київщини тільки протягом 1959–1960 рр. розпалися і припинили своє існування 70 релігійних громад. В цьому році (мається на увазі 1960 р. — прот. В. Я.) було вжито заходів до значного обмеження сфери діяльності чоловічого монастиря Києво-Печерської лаври».

У підготовці до закриття Києво-Печерської лаври радянські органи використовували не тільки методи пропаганди, а й публічну дискредитацію лаврських ченців та намісника єпископа Нестора. Так, 19 березня 1960 р. на території Києво-Печерської лаври мав місце такий інцидент. У суботу, в першій половині дня, кореспондент газети «Правда України» Осадченко фотографував лаврські об’єкти та монахів. Як видно зі знімків, зйомка проводилася проти волі насельників обителі, вони закривали обличчя книжкою або рукою. Єпископ Нестор, виїжджаючи на своєму автомобілі з лаври, побачив,
що кореспондент здійснює фотозйомку, наказав зупинити машину і дав вказівку своєму келійнику Чупрову, який теж був у машині, відібрати фо-
тоапарат. До Чупрова приєднався монах Руф (у миру — Василій Резвих), і вони відібрали фотоапарат, при цьому, за словами уповноваженого, по-
били фотографа Осадченка. Після цього інциденту Чупров і монах Руф були затримані міліцією16. Як говорить уповноважений у Київській об-
ласті М. Бібік, єпископ Нестор також був доставлений на допит, на якому сказав, що «вважає неправильним фотографування об’єктів лаври без дозволу на те і що він перед від’їздом екзарха Іоанна до Москви інформував його про це». 9 квітня 1960 р. уповноважений Ради у справах РПЦ по УРСР Г. Пін-
чук доповідав по даній справі Голові ради у справах РПЦ по СРСР В. О. Куроєдову: «На тов. Осадченко набросились келейник епископа Чупров и монах Резвых и избили его. Фотоаппарат был отобран, лента проявлена, и снимки епископ передал нам, возмущаясь при этом, что фотографирование проводилось “без разрешения”. Епископ Нестор по этому поводу был у Уполномоченного Совета по УССР дважды и оба раза возмущался “незаконным фотографированием лавры”. Вины со своей стороны в подстрекательстве к избиению корреспондента (приказание остановить машину и отобрать фотоаппарат) епископ не признаёт. В соответствующих инстанциях ведется консультация по возможному
использованию данного инцидента».

В ЦДАГО були віднайдені копії цих документів, до яких додані речові докази — дев’ять фотокарток, передані єпископом Нестором. На одному з цих документів зроблений запис від руки: «За хуліганство та нанесення побоїв кореспонденту газети Чупров та Резвих засуджені». Щодо монаха Руфа (Резвих) точно відомо, що він 16 травня 1960 р. рішенням Печерського суду м. Києва, відповідно до статті 70, частини II КК УРСР, був засуджений до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії. Після звільнення 18 років проживав у підвальній кімнаті без вікон на Печерську (своєрідному затворі), працював прибиральником туалету20. Повернувся до лаври після її відкриття в 1988 р., помер 26 березня 2009 р.

Ще про одну справу дізнаємося з рапорту владики Іоанна на ім’я Святішого Патріарха Олексія від 13 червня 1960 р., в якому він доповідає про інцидент, що стався в Києво-Печерській лаврі, називаючи його «Лаврская случайная неожиданность». Стався він наприкінці Великого посту, коли благочинний лаври архімандрит Феопемпт, за дорученням намісника, здійснював постриг трьох лаврських послушників. Після звершення таїнства він звернувся до присутніх зі словом настанови:

«“Вы в трудное для Церкви время решили принять постриг, ибо теперь наступило время притеснения и даже гонения на Церковь”, и заплакал. Ответом на его слёзы был плач и других». В печерах був присутній чиновник, який, очевидно, й доповів у відповідні органи про зміст проповіді. Трьох новопострижених ченців — ієродиякона Ігнатія, ієродиякона Полікарпа та монаха Піора — неодноразово викликали до слідчого для проведення допитів. У провину ставилися безглузді звинувачення, їм обіцяли закрити справу, якщо вони погодяться залишити лавру.

На жаль, про рішення ченців достеменно нічого не відомо, владика Іоанн не повідомляв про це в своєму рапорті на ім’я Святішого. Цілком очевидно одне: на намісника єпископа Нестора здійснювався величезний тиск з боку владних структур. Ось як про це згадував настоятель Возне-
сенського храму на Деміївці протоієрей Мефодій Фінкевич: «На него со всех сторон наседали представители властных структур, постоянно предъявляя претензии то по поводу несоблюдения техники безопасности, то из-за невыполнения паспортного режима, то по различным идеологическим вопросам. Цель была одна: подорвать авторитет древнейшей обители Руси и закрыть ее».

У червні 1960 р. уповноважений Ради у справах РПЦ по УРСР Г. Пінчук на вимогу відділу пропаганди і агітації ЦК партії запропонував перелік заходів з обмеження діяльності Києво-Печерського монастиря24. Наведемо кілька пунктів із цього переліку: «

1) Поліпшити контроль за діяльністю клікуш на території лаври, попередити духовенство, екзархат про необхідність вживати серйозних заходів з боротьби з ними.

2) Продовжити дослідження паломництва в лавру.

3) Скоротити кількість найманих працівників у монастирі.

4) Установити суворий контроль за діяльністю ченців-екскурсоводів, котрі супроводжують групи в печери.

5) Через Раду у справах РПЦ домогтися, щоб Патріархія більше не зміцнювала лавру реакційними церковниками, мракобісами.

6) На місці колишніх колодязів “Антоній” та “Феодосій” встановити кіоски з літературою, газованою водою, майданчик використовувати для демонстрації наукових фільмів.

7) Вважати доцільним обкладання священиків лаври прибутковим податком. Такий же податок пропону-
ється брати з ченців, котрі отримували пожертвування готівкою.

8) Органам внутрішніх справ посилити контроль за спекуляцією на території лаври предметами культу».

У лютому 1960 р. комісія під головуванням старшого архітектора Головної державної інспекції Держбуду УРСР Волкова перевірила якість раніше проведених реставраційних робіт лаврських храмів та корпусів. 26 травня 1960 р. комісія з дев’яти членів під головуванням директора іс-
торико-культурного заповідника О. Ф. Євтушенка провела огляд підземних архітектурних споруд Києво-Печерської лаври. Комісії у своєму висновку констатували аварійний стан наземних та підземних архітектурних лаврських пам’ятників: «Многие памятники архитектуры, Дальние и Ближние пещеры, инженерные сооружения и всё подземное хозяйство лаврского заповедника-музея находится в аварийном состоянии». 11 жовтня 1960 р. Київський міськвиконком ухвалив рішення No1806
«Про створення комісії по перевірці архітектурних пам’яток і споруд Києво-Печерської лаври»28. 30 листопада того ж року комісія прозвітувала про виконану роботу. У висновку говорилося, що вся система підземного господарства заповідника і монастиря була в аварійному стані, тут же йшлося про незадовільний стан споруд. 28 грудня 1960 р. міська рада депутатів трудящих м. Києва (виконав-
чий комітет No 07–233), розглянувши питання «Про стан історико-архітектурних пам’ятників Києво-Печерської лаври»29, зауважила: «...в той час, коли Заповідник провадив реставраційні роботи, лаврська церковна адміністрація не вживала жодних заходів, щоб запобігти природному руйнуванню наземних і підземних споруд, внаслідок чого територія її перебуває в гостро-аварійному стані і споруди лаври, як встановлено актом спеціальної комісії виконкому міської Ради депутатів трудящих, потребують негайного ремонту (акт комісії додається). Зараз у зв’язку з аварійністю вже не діють ближні і дальні печери та Хрестовозвиженська церква».

Виконком Київської міської ради депутатів трудящих надіслав намісникові монастиря єпископу Нестору висновок комісії від 30 листопада 1960 р. про стан історико-архітектурних пам’ятників і споруд підземного господарства Києво-Печерської лаври, де зазначалося: «Просимо ознайомитись з висновками комісії та заборонити всім громадянам відвідувати аварійні об’єкти монастиря, в першу чергу ближні і дальні печери та інші аварійні споруди. Після відповідних досліджень підземних споруд та складання технічної документації буде вирішено питання про організацію аварійних і реставраційних робіт на території всієї лаври».

Внаслідок використання методів пропаганди та залякування лаврських ченців протягом останніх років існування лаври різко зменшилася кількість її насельників. Так, у 1958 р. насельників монастиря було 96, у 1959 р. їхня кількість зменшилася до 55-ти, а на грудень 1960 р. їх залишилося лише 12 осіб. Міська рада депутатів трудящих Києва пропонувала такі заходи щодо цих 12 ченців: «Ці монахи можуть бути розміщені так: виїдуть до родичів — 3 чол., будуть влаштовані екзархією на приходи — 3 чол.; в будинки престарілих — 1 чол.; переведені до Одеського чоловічого монастиря — 5 чол., і лаврський монастир фактично припи-
нить свою діяльність».

3 січня 1961 р. перший секретар Київського обкому КП України П. Шелест надіслав на ім’я Першого секретаря ЦК КПУ М. В. Під-
горного листа, в якому просив дозволити провести низку заходів з обмеження діяльності монастирів, розташованих у м. Києві. Завідуючий відділом пропаганди і агітації Алексєєв доповідав: «Дальні пещери монастиря закриті. В січні 1961 року закриваються на ремонт і ближні пещери. Переважна більшість приміщень монастиря в даний час переобладнується для розміщення в них лікувального закладу, дитячого садка, ясель та інших установ. Протягом першого півріччя 1961 року в зв’яз-
ку з аварійним станом церковних споруд монастиря всі його насельники будуть поступово відправлені до своїх родичів, будуть трудовлаштовані або переведені в інші монастирі і приходи. Таким чином, діяльність Києво-Печерської лаври передбачається припинити».

Прикриваючись рішенням комісії про аварійний стан приміщень Києво-Печерської лаври, владні органи ухвалили рішення про її закриття. 28 лютого 1961 р. Виконавчий комітет Київської міської ради депутатів трудящих згідно з рішенням No 343 «Про аварійний стан архітектурних пам’ятників і споруд Києво-Печерської лаври та організацію ремонтно-реставраційних робіт»34 поклав на Управління у справах будівництва і архітектури м. Києва зобов’язання розірвати з монастирем орендно-охоронний договір від 15 березня 1950 р. При цьому міські депутати просили уповноваженого Ради у справах РПЦ по Київський області і м. Києву М. Бібіка вирішити питання про припинення діяльності об’єктів по відправленню релігійних культів35. Таким чином, Києво-Печерська лавра та історико-культурний заповідник були закриті для відвідувачів. На монастирській території були розвішені оголошення
про аварійний стан приміщень Києво-Печерського монастиря. 17 березня 1961 р. уповноважений Ради у справах РПЦ по Київській області та м. Києву М. Бібік повідомляв голові Ради по УРСР Г. П. Пінчуку та Голові ради у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР В. О. Куроєдову наступне: «Сообщаю, что монастырь Киево-Печерская лавра 9 марта 1961 года прекратил свою деятельность, а 15 марта 1961 года наместник лавры епископ Нестор передал Управлению по делам строительства и архитектуры Киевского городского совета депутатов трудящихся все ранее занимаемые монастырем церковные и хозяйственные постройки»36. Намісник лаври після закриття монастиря був поставлений на Харківську єпархію, з 30 березня 1964 р. займав Чернігівську кафедру, тимчасово керував Сумською єпархією. Помер 17 лютого 1969 р., похований на Звіринецькому кладовищі м. Києва.

У 1962 р. Рада у справах РПЦ затвердила рішення про зняття Києво-Печерської лаври з реєстрації. Ось як про це писав один з дослід-
ників повоєнної лаврської історії А. Д. Гришин: «Архівні документи свідчать, що спочатку у лаври забрали будівлі, виселили ченців і лише в 1962 році постало питання про затвердження Радою у справах РПЦ рішення про зняття з реєстрації Києво-Печерського монастиря». 4 серпня 1963 р. на території Верхньої лаври відновив роботу історико-культурний заповідник, усе майно монастиря, а саме 14 об’єктів на території Нижньої лаври, перейшло у відання музею.

Радянські органи зробили все для того, щоб ліквідувати найбільшу духовну святиню нашої землі — Києво-Печерську лавру. Духовна традиція на Київських пагорбах була відроджена тільки в 1988 р. Тоді передача території Дальніх печер Українському Екзархату була приурочена до святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі.

У 2018 р. виповнюється 30-та річниця відновлення чернечого життя в стінах древнього Києво-Печерського монастиря. Українська Православна Церква оголосила про низку офіційних заходів із вшанування ювілею, у зв’язку з чим згадка про антирелігійну хрущовську політику та передісторію закриття Києво-Печерської лаври в 1961 р. нині набуває
виразної актуальності.

https://drive.google.com/file/d/1_9IelhKQ3xcL6Fm-vM2C0Bs0Z9f3pTQX/view