1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 (2 Голосов)

ТРИЗНА

На память 9-го ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной

ПОСВЯЩЕНИЕ

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар Господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил.

Души ваши очистивше в послушании истины духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождени не от семени истленна, но не истленна, словом живаго Бога и пребывающаго вовеки. Зане всяка плоть яко трава и всяка слава человеча яко цвет травный: изсше трава, и цвет ея отпаде. Глагол же Господень пребывает вовеки. Се же есть глагол, благовествованный в вас.

Соборное послание первое святого апостола Петра. 1, 22 — 25.

 Двенадцать приборов на круглом столе,

Двенадцать бокалов высоких стоят;

И час уж проходит,

Никто не приходит,

Должно быть, друзьями

Забыты оне. /240/

Они не забыты — в урочную пору,

Обет исполняя, друзья собрались,

И вечную память пропели собором,

Отправили тризну — и все разошлись.

Двенадцать их было; все молоды были,

Прекрасны и сильны; в прошедшем году

Найлучшего друга они схоронили

И другу поминки в тот день учредили,

Пока на свиданье к нему не сойдут.

«Счастливое братство! Единство любови

Почтили вы свято на грешной земли;

Сходитеся, други, как ныне сошлись,

Сходитеся долго и песнею новой

Воспойте свободу на рабской земли!»

 

Благословен твой малый путь,

Пришлец убогий, неизвестный!

 

Ты силой Господа чудесной

Возмог в сердца людей вдохнуть

Огонь любви, огонь небесный.

Благословен! Ты Божью волю

Короткой жизнью освятил;

В юдоли рабства радость воли

Безмолвно ты провозгласил.

Когда брат брата алчет крови —

Ты сочетал любовь в чужих;

Свободу людям — в братстве их

Ты проявил великим словом:

Ты миру мир благовестил;

И, отходя, благословил

Свободу мысли, дух любови!

Душа избранная, зачем

Ты мало так у нас гостила?

Тебе здесь тесно, трудно было!

Но ты любила здешний плен,

Ты, непорочная, взирала,

Скорбя, на суетных людей.

Но ангела недоставало

У Вечного Царя царей;

И ты на небе в вечной славе

У трона Божия стоишь,

На мир наш, темный и лукавый,

С тоской невинною глядишь. /241/

Благоговею пред тобою,

В безмолвном трепете дивлюсь;

Молюсь тоскующей душою,

Как перед ангелом молюсь!

Сниди, пошли мне исцеленье!

Внуши, навей на хладный ум

Хоть мало светлых, чистых дум;

Хоть на единое мгновенье

Темницу сердца озари

И мрак строптивых помышлений

И разгони, и усмири.

Правдиво, тихими речами,

Ты расскажи мне все свое

Земное благо-житие

И научи владеть сердцами

Людей кичливых и своим,

Уже растленным, уже злым...

Скажи мне тайное ученье

Любить гордящихся людей

И речью кроткой и смиреньем

Смягчать народных палачей,

Да провещаю гимн пророчий,

И долу правду низведу,

И погасающие очи

Без страха к небу возведу.

И в этот час последней муки

Пошли мне истинных друзей

Сложить хладеющие руки

И бескорыстия елей

Пролить из дружеских очей.

Благословлю мои страданья,

Отрадно смерти улыбнусь,

И к вечной жизни с упованьем

К тебе на небо вознесусь.

 

Благословен твой малый путь,

Пришлец неславленный, чудесный!

 

В семье убогой, неизвестной

Он вырастал; и жизни труд,

Как сирота, он встретил рано;

Упреки злые встретил он

За хлеб насущный... В сердце рану

Змея прогрызла... Детский сон /242/

Исчез, как голубь боязливый;

Тоска, как вор, нетерпеливо,

В разбитом сердце притаясь,

Губами жадными впилась

И кровь невинную сосала...

Душа рвалась, душа рыдала,

Просила воли... Ум горел,

В крови гордыня клокотала...

Он трепетал... Он цепенел...

Рука, сжимаяся, дрожала...

О, если б мог он шар земной

Схватить озлобленной рукой,

Со всеми гадами земными;

Схватить, измять и бросить в ад!..

Он был бы счастлив, был бы рад.

Он хохотал, как демон лютый,

И длилась страшная минута,

И мир пылал со всех сторон;

Рыдал, немел он в исступленьи,

Душа терзалась страшным сном,

Душа мертвела, а кругом

Земля, Господнєє творенье,

В зеленой ризе и цветах,

Весну встречая, ликовала.

Душа отрадно пробуждалась,

И пробудилась... Он в слезах

Упал и землю лобызает,

Как перси матери родной!..

Он снова чистый ангел Рая,

И на земле он всем чужой.

Взглянул на небо: «О, как ясно,

Как упоительно-прекрасно!

О, как там вольно будет мне!..»

И очи в чудном полусне

На свод небесный устремляет

И в беспредельной глубине

Душой невинной утопает.

 

По высоте святой, широкой,

Платочком белым, одинока,

Прозрачна тучка вдаль плывет.

«Ах, тучка, тучка, кто несет

Тебя так плавно, так высоко?

Ты что такое? И зачем /243/

Так пышно, мило нарядилась?

Куда ты послана и кем?..»

И тучка тихо растопилась

На небе светлом. Взор унылый

Он опустил на темный лес...

«А где край света, край небес,

Концы земли?..» И вздох глубокий,

Недетский вздох, он испустил;

Как будто в сердце одиноком

Надежду он похоронил.

 

В ком веры нет — надежды нет!

Надежда — Бог, а вера — свет.

 

«Не погасай, мое светило!

Туман душевный разгоняй,

Живи меня Твоею силой,

И путь тернистый, путь унылый

Небесным светом озаряй.

Пошли на ум Твою святыню,

Святым наитием напой,

Да провещаю благостыню,

Что заповедана Тобой!..»

 

Надежды он не схоронил,

Воспрянул дух, как голубь горний,

И мрак сердечный, мрак юдольный

Небесным светом озарил;

Пошел искать он жизни, доли,

Уже прошел родное поле,

Уже скрывалося село...

Чего-то жаль внезапно стало,

Слеза ресницы пробивала,

Сжималось сердце и рвалось.

Чего-то жаль нам в прошлом нашем,

И что-то есть в земле родной...

Но он, бедняк, он всем не свой,

И тут и там. Планета наша,

Прекрасный мир наш, рай земной,

Во всех концах ему чужой.

Припал он молча к персти милой

И, как родную, лобызал,

Рыдая, тихо и уныло

На путь молитву прочитал... /244/

И твердой, вольною стопою

Пошел... И скрылся за горою.

За рубежом родной земли

Скитаясь нищим, сиротою,

Какие слезы не лились!

Какой ужасною ценою

Уму познания купил,

И девство сердца сохранил.

 

Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерять пропасти страстей,

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела...

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!.. Без крова жить

(Сирот и солнышко не греет),

Людей изведать — и любить!

Незлобным сердцем сожалея

О недостойных их делах

И не кощунствуя впотьмах,

Как царь ума. Убогим, нищим,

Из-за куска насущной пищи,

Глупцу могучему годить

И мыслить, чувствовать и жить!..

Вот драма страшная, святая!..

И он прошел ее, рыдая,

Ее он строго разыграл

Без слова; он не толковал

Своих вседневных приключений

Как назидательный роман;

Не раскрывал сердечных ран

И тьму различных сновидений,

И байронический туман

Он не пускал; толпой ничтожной

Своих друзей не поносил;

Чинов и власти не казнил,

Как N, глашатай осторожный,

И тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди, не жалея /245/

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья —

Полуидеи, полувздор!..

 

Провидя жизни назначенье,

Великий Божий приговор,

В самопытливом размышленьи

Он подымал слезящий взор

На красоты святой природы.

«Как все согласно!» — он шептал

И край родной воспоминал;

У Бога правды и свободы

Всему живущему молил,

И кроткой мыслию следил

Дела минувшие народов,

Дела страны своей родной,

И горько плакал... «О святая!

Святая родина моя!

Чем помогу тебе, рыдая?

И ты закована, и я.

Великим словом Божью волю

Сказать тиранам — не поймут!

И на родном прекрасном поле

Пророка каменьем побьют!

Сотрут высокие могилы

И понесут их словом зла!

Тебя убили, раздавили;

И славословить запретили

Твои великие дела!

О Боже! Сильный и правдивый,

Тебе возможны чудеса.

Исполни славой небеса

И сотвори святое диво:

Воспрянуть мертвым повели,

Благослови всесильным словом

На подвиг новый и суровый,

На искупление земли,

Земли поруганной, забытой,

Чистейшей кровию политой,

Когда-то счастливой земли».

Как тучи, мысли расходились,

И слезы капали, как дождь!.. /246/

Блажен тот на свете, кто малую долю,

Кроху от трапезы волен уделить

Голодному брату и злобного волю

Хоть властью суровой возмог укротить!

Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком,

А смотрит душою на козни людей,

И может лишь плакать в тоске одинокой —

О Боже правдивый, лиши Ты очей!..

Твои горы, Твое море,

Все красы природы

Не искупят его горя,

Не дадут свободы.

И он, страдалец жизни краткой,

Все видел, чувствовал и жил,

Людей, изведавши, любил

И тосковал о них украдкой.

Его и люди полюбили *, [* Как цветок, процвевший на их болоте.]

И он их братиями звал;

Нашел друзей и тайной силой

К себе друзей причаровал;

Между друзьями молодыми

Порой задумчивый... порой,

Как волхв, вещатель молодой

Речами звучными, живыми

Друзей внезапно изумлял;

И силу дружбы между ними,

Благословляя, укреплял.

Он говорил, что обще благо

Должно любовию купить

И с благородною отвагой

Стать за народ и зло казнить.

Он говорил, что праздник жизни,

Великий праздник, Божий дар,

Должно пожертвовать отчизне,

Должно поставить под удар.

Он говорил о страсти нежной,

Он тихо, грустно говорил,

И умолкал!.. В тоске мятежной

Из-за стола он выходил

И горько плакал. Грусти тайной,

Тоски глубокой, не случайной

Ни с кем страдалец не делил. /247/

Друзья любили всей душою

Его, как кровного; но он

Непостижимою тоскою

Был постоянно удручен,

И между ними вольной речью

Он пламенел. Но меж гостей,

Когда при тысяче огней

Мелькали мраморные плечи,

О чем-то тяжко он вздыхал

И думой мрачною летал

В стране родной, в стране прекрасной,

Там, где никто его не ждал,

Никто об нем не вспоминал,

Ни о судьбе его неясной.

И думал он: «Зачем я тут?

И что мне делать между ними?

Они все пляшут и поют,

Они родня между родными,

Они все равны меж собой,

А я!..» — И тихо он выходит,

Идет задумавшись домой;

Никто из дому не выходит

Его встречать; никто не ждет,

Везде один... Тоска, томленье!..

И светлый праздник Воскресенья

Тоску сторичную несет.

И вянет он, вянет, как в поле былина,

Тоскою томимый в чужой стороне;

И вянет он молча... Какая кручина

Запала в сердечной его глубине?

«О горе мне, горе! Зачем я покинул

Невинности счастье, родную страну?

Зачем я скитался, чего я достигнул?

Утехи познаний?.. Кляну их, кляну!

Они-то мне, черви, мой ум источили,

С моим тихим счастьем они разлучили!

Кому я тоску и любовь расскажу?

Кому сердца раны в слезах покажу?

Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,

Я бедный поденщик, работник простой;

Что дам я подруге моими мечтами?

Любовь... Ах, любови, любови одной!

С нее на три века, на вечность бы стало!

В своих бы объятьях ее растопил! /248/

О, как бы я нежно, как нежно любил!»

И крупные слезы, как искры, низались,

И бледные щеки, и слабую грудь

Росили и сохли. «О дайте вздохнуть,

Разбейте мне череп и грудь разорвите, —

Там черви, там змеи, — на волю пустите!

О дайте мне тихо, навеки заснуть!»

 

Страдал несчастный сирота

Вдали от родины счастливой,

И ждал конца нетерпеливо.

Его любимая мечта —

Полезным быть родному краю, —

Как цвет, с ним вместе увядает!

Страдал он. Жизни пустота

Пред ним могилой раскрывалась:

Приязни братской было мало,

Не грела теплота друзей —

Небесных солнечных лучей

Душа парящая алкала.

Огня любви, что Бог зажег

В стыдливом сердце голубином

Невинной женщины, где б мог

Полет превыспренний, орлиный

Остановить и съединить

Пожар любви, любви невинной;

Кого бы мог он приютить

В светлице сердца и рассудка,

Как беззащитную голубку,

От жизни горестей укрыть;

И к персям юным, изнывая,

Главой усталою прильнуть;

И, цепенея и рыдая,

На лоне жизни, лоне рая

Хотя минуту отдохнуть.

В ее очах, в ее томленьи

И ум, и душу утопить,

И сердце в сердце растопить,

И утонуть в самозабвеньи.

 

Но было некого любить;

Сочетаваться не с кем было;

А сердце плакало, и ныло,

И замирало в пустоте. /249/

Его тоскующей мечте

В грядущем что-то открывалось,

И в беспредельной высоте

Святое небо улыбалось.

Как воску ярого свеча,

Он таял тихо, молчаливо,

И на задумчивых очах

Туман ложился. Взор стыдливый

На нем красавица порой

Покоя, тайно волновалась

И симпатической красой

Украдкой долго любовалась.

И, может, многие грустили

Сердца девичие о нем,

Но тайной волей, высшей силой

Путь одинокий до могилы

На камнях острых проведен.

Изнемогал он, грудь болела,

Темнели очи, за крестом

Граница вечности чернела

В пространстве мрачном и пустом.

Уже в постели предмогильной

Лежит он тих, и гаснет свет.

Друзей тоскующий совет

Тревожит дух его бессильный.

Поочередно ночевали

У друга верные друзья;

И всякой вечер собиралась

Его прекрасная семья.

В последний вечер собралися

Вокруг предсмертного одра

И просидели до утра.

Уже рассвет смыкал ресницы,

Друзей унылых сон клонил,

И он внезапно оживил

Их грустный сон огнем бывалым

Последних пламенных речей;

И други друга утешали,

Что через семь иль восемь дней

Он будет петь между друзей.

«Не пропою вам песни новой

О славе родины моей.

Сложите вы псалом суровый

Про сонм народных палачей; /250/

И вольным гимном помяните

Предтечу, друга своего.

И за грехи... грехи его

Усердно Богу помолитесь...

И Со святыми упокой

Пропойте, други, надо мной!»

 

Друзья вокруг его стояли,

Он отходил, они рыдали,

Как дети... Тихо он вздыхал,

Вздохнул, вздохнул... Его не стало!

И мир пророка потерял,

И слава сына потеряла.

 

Печально други понесли

Наутро в церковь гроб дубовый,

Рыдая, предали земли

Останки друга; и лавровый

Венок зеленый, молодой,

Слезами дружбы оросили

И на могиле положили;

И Со святыми упокой

Запели тихо и уныло.

 

В трактире за круглым, за братским столом

Уж под вечер други сидели кругом;

Печально и тихо двенадцать сидело:

Их сердце одною тоскою болело.

Печальная тризна, печальны друзья!..

Ах, тризну такую отправил и я.

 

Согласьем общим положили,

Чтоб каждый год был стол накрыт

В день смерти друга; чтоб забыт

Не мог быть друг их за могилой.

И всякой год они сходились

В день смерти друга поминать.

 

Уж многих стало не видать:

Приборы каждый год пустели,

Друзья все больше сиротели —

И вот один, уж сколько лет,

К пустым приборам на обед

Старик печальный приезжает; /251/

Печаль и радость юных лет

Один, грустя, воспоминает.

Сидит он долго, мрачен, тих,

И поджидает: нет ли брата

Хоть одного еще в живых?

И одинокий в путь обратный

Идет он молча... И теперь,

Где круглый стол стоит накрытый,

Тихонько отворилась дверь,

И брат, что временем забытый,

Вошел согбенный!.. Грустно он

Окинул стол потухшим взором

И молвил с дружеским укором:

«Лентяи! Видишь, как закон

Священный братский исполняют!

Вот и сегодня не пришли,

Как будто за море ушли! —

И слезы молча утирает,

Садясь за братский круглый стол. —

Хоть бы один тебе пришел!»

Старик сидит и поджидает...

 

Проходит час, прошел другой,

Уж старику пора домой.

Старик встает: «Да, изменили!

Послушай, выпей, брат, вино, —

Сказал слуге он, — все равно,

Я не могу; прошло, что было, —

Да поминай за упокой;

А мне пора уже домой!»

И слезы снова покатились.

Слуга вино, дивяся, выпил.

«Дай шляпу мне... Какая лень

Идти домой!..» — и тихо вышел.

 

И через год в урочный день

Двенадцать приборов на круглом столе,

Двенадцать бокалов высоких стоят,

И день уж проходит,

Никто не приходит,

Навеки, навеки забыты оне.

1843

ПОЕМА МАРІЯ

Все  упованіє  моє 
На  тебе,  мій  пресвітлий  раю, 
На  милосердіє  твоє, 
Все  упованіє  моє 
На  тебе,  мати,  возлагаю. 
Святая  сило  всіх  святих, 
Пренепорочная,  благая! 
Молюся,  плачу  і  ридаю: 
Воззри,  пречистая,  на  їх, 
Отих  окрадених,  сліпих 
Невольників.  Подай  їм  силу 
Твойого  мученика  сина, 
Щоб  хрест-кайдани  донесли 
До  самого,  самого  краю. 
Достойнопітая!  благаю! 
Царице  неба  і  землі! 
Вонми  їх  стону  і  пошли 
Благий  конець,  о  всеблагая! 
А  я,  незлобний,  воспою, 
Як  процвітуть  убогі  села, 
Псалмом  і  тихим,  і  веселим 
Святую  доленьку  твою. 
А  нині  плач,  і  скорб,  і  сльози 
Душі  убогої  —  убогій 
Остатню  лепту  подаю. 
У  Йосипа,  у  тесляра 
Чи  бондаря  того  святого, 
Марія  в  наймичках  росла. 
Рідня  була.  Отож  небога 
Уже  чимала  піднялась, 
Росла  собі  та  виростала 
І  на  порі  Марія  стала... 
Рожевим  квітом  розцвіла 
В  убогій  і  чужій  хатині, 
В  святому  тихому  раю. 
Тесляр  на  наймичку  свою, 
Неначе  на  свою  дитину, 
Теслу,  було,  і  струг  покине 
Та  й  дивиться;  і  час  мине, 
А  він  і  оком  не  мигне, 
І  думає:  «Ані  родини! 
Ані  хатиночки  нема, 
Одна-однісінька!..  Хіба... 
Ще  ж  смерть  моя  не  за  плечима?..» 
А  та  стоїть  собі  під  тином 
Та  вовну  білую  пряде 
На  той  бурнус  йому  святешний 
Або  на  берег  поведе 
Козу  з  козяточком  сердешним 
І  попасти,  і  напоїть. 
Хоч  і  далеко.  Так  любила  ж 
Вона  той  тихий  божий  став, 
Широкую  Тіверіаду  , 
І  рада,  аж  сміється,  рада, 
Що  Йосип  сидячи  мовчав, 
Не  боронив  їй,  не  спиняв 
На  став  іти;  іде,  сміється, 
А  він  сидить  та  все  сидить, 
За  струг  сердега  не  береться... 
Коза  нап'ється  та  й  пасеться. 
А  дівчина  собі  стоїть, 
Неначе  вкопана,  під  гаєм 
І  смутно,  сумно  позирає 
На  той  широкий  божий  став. 
І  мовила:  «Тіверіадо! 
Широкий  царю  озерам! 
Скажи  мені,  моя  порадо! 
Якая  доля  вийде  нам 
З  старим  Іосифом?  О  доле!  — 
І  похилилась,  мов  тополя 
Од  вітру  хилиться  в  яру.— 
Йому  я  стану  за  дитину. 
Плечми  моїми  молодими 
Його  старії  підопру!» 
І  кинула  кругом  очима, 
Аж  іскри  сипнули  з  очей. 
А  з  добрих  молодих  плечей 
Хітон  полатаний  додолу 
Тихенько  зсунувся.  Ніколи 
Такої  божої  краси 
Ніхто  не  узрить!  Злая  ж  доля 
Колючим  терном  провела, 
Знущалася  над  красотою! 
О  доленько!  —  Понад  водою 
Ходою  тихою  пішла. 
Лопух  край  берега  найшла, 
Лопух  зорвала  і  накрила, 
Неначе  бриликом,  свою, 
Свою  головоньку  смутную, 
Свою  головоньку  святую! 
І  зникла  в  темному  гаю. 
О  світе  наш  незаходимий! 
О  ти,  пречистая  в  женах! 
Благоуханний  сельний  крине! 
В  яких  гаях?  В  яких  ярах, 
В  яких  незнакмих  вертепах 
Ти  заховавшся  од  спеки 
Огнепалимої  тії, 
Що  серце  без  огню  розтопить 
І  без  води  прорве,  потопить 
Святії  думоньки  твої? 
Де  ти  сховаєшся?  Нігде! 
Огонь  заклюнувся  вже,  годі! 
Уже  розжеврівся.  І  шкода, 
Даремне  сила  пропаде. 
До  крові  дійде,  до  кості 
Огонь  той  лютий,  негасимий, 
І,  недобитая,  за  сином 
Повинна  будеш  перейти 
Огонь  пекельний!  Вже  пророчить, 
Тобі  вже  зазирає  в  очі 
Твоє  грядущеє.  Не  зри! 
Сльозу  пророчую  утри! 
Заквітчай  голову  дівочу 
Лілеями  та  тим  рясним 
Червоним  маком.  Та  засни 
Під  явором  у  холодочку, 
Поки  що  буде. 
Увечері,  мов  зоря  тая, 
Марія  з  гаю  виходжає 
Заквітчана.  Фавор-гора, 
Неначе  з  злата-серебра, 
Далеко,  високо  сіяє, 
Аж  сліпить  очі.  Підняла 
На  той  Фавор  свої  святиє 
Очиці  кроткіє  Марія 
Та  й  усміхнулась.  Зайняла 
Козу  з  козяточком  з-під  гаю 
І  заспівала: 
«Раю!  раю! 
Темний  гаю! 
Чи  я,  молодая, 
Милий  боже,  в  твоїм  раї 
Чи  я  погуляю, 
Нагуляюсь?» 
Та  й  замовкла. 
Круг  себе  сумно  озирнулась, 
На  руки  козеня  взяла 
І  веселенькая  пішла 
На  хутір  бондарів  убогий. 
А  йдучи,  козеня,  небога, 
Ніби  дитину,  на  руках 
Хитала,  бавила,  гойдала, 
До  лона  тихо  пригортала 
І  цілувала.  Козеня, 
Неначе  теє  кошеня, 
І  не  пручалось,  не  кричало, 
На  лоні  пестилося,  гралось. 
Миль  зо  дві  любо  з  козеням 
Трохи,  трохи  не  танцювала 
І  не  втомилась.  Вигляда 
Старий,  сумуючи  під  тином, 
Давненько  вже  свою  дитину. 
Зустрів  її,  і  привітав, 
І  тихо  мовив:  «Де  ти  в  бога 
Загаялась,  моя  небого? 
Ходімо  в  кущу,  опочий, 
Та  повечеряємо  вкупі 
З  веселим  гостем  молодим; 
Ходімо,  доненько».—  «Який? 
Який  се  гость?»  —  «Із  Назарета 
Зайшов  у  нас  підночувать. 
І  каже:  «Божа  благодать 
На  ветхую  Єлисавету 
Учора  рано  пролилась: 
Учора,—  каже,—  привела 
Дитину-сина.  А  Захарій 
Старий  нарек  його  Іваном». 
«Так  бачиш  що!»  А  гость  роззутий, 
Умитий  з  кущі  виходжав 
В  одному  білому  хітоні, 
Мов  намальований,  сіяв, 
І  став  велично  на  порозі, 
І,  уклонившися,  вітав 
Марію  тихо.  їй,  небозі, 
Аж  дивно,  чудно.  Гость  стояв 
І  ніби  справді  засіяв. 
Марія  на  його  зирнула 
І  стрепенулась.  Пригорнулась, 
Неначе  злякане  дитя, 
До  Йосипа  свого  старого, 
А  потім  гостя  молодого 
Просила,  ніби  повела 
Очима  в  кущу.  Принесла 
Води  погожої  з  криниці, 
І  молоко,  і  сир  козлиці 
їм  на  вечерю  подала. 
Сама  ж  не  їла  й  не  пила. 
В  куточку  мовчки  прихилилась 
Та  дивувалася,  дивилась 
І  слухала,  як  молодий 
Дивочний  гость  той  говорив. 
І  словеса  його  святиє 
На  серце  падали  Марії, 
І  серце  мерзло  і  пеклось! 

 «Во  Іудеї  не  було,— 
Промовив  гость,—  того  ніколи, 
Що  нині  узриться.  Равві! 
Равві  великого  глаголи 
На  ниві  сіються  новій! 
І  виростуть,  і  пожнемо,  
І  в  житницю  соберемо 
Зерно  святеє.  Я  месію 
Іду  народу  возвістить». 
І  помолилася  Марія 
Перед  апостолом. 
Горить 
Огонь  тихенько  на  кабиці  , 
А  Йосип  праведний  сидить 
Та  думає.  Уже  зірниця 
На  небі  ясно  зайнялась. 
Марія  встала  та  й  пішла 
З  глеком  по  воду  до  криниці. 
І  гость  за  нею,  і  в  ярочку 
Догнав  Марію... 
Холодочком 
До  сходу  сонця  провели 
До  самої  Тіверіади 
Благовістителя.  І  раді, 
Радісінькі  собі  прийшли 
Додому. 
Жде  його  Марія 
І  ждучи  плаче,  молодії 
Ланіти,  очі  і  уста 
Марніють  зримо.  «Ти  не  та, 
Не  та  тепер,  Маріє,  стала! 
Цвіт  зельний,  наша  красота!  — 
Промовив  Йосип.—  Диво  сталось 
З  тобою,  доненько  моя! 
Ходім,  Маріє,  повінчаймось, 
А  то...—  Й  не  вимовив:  уб'ють 
На  улиці.—  І  заховаймось 
В  своїм  оазисі».  І  в  путь 
Марія  нашвидку  збиралась 
Та  тяжко  плакала,  ридала. 
Отож  вони  собі  ідуть, 
Несе  з  торбиною  на  плечах 
Нову  коновочку  старий. 
Спродать  би  то  та  молодій 
Купить  хустиночку  до  речі, 
Та  й  за  повінчання  оддать. 
О  старче  праведний,  багатий! 
Не  од  Сіона  благодать, 
А  з  тихої  твоєї  хати 
Нам  возвістилася.  Якби 
Пречистій  їй  не  дав  ти  руку  — 
Рабами  б  бідниє  раби 
І  досі  мерли  би.  О  муко! 
О  тяжкая  душі  печаль! 
Не  вас  мені,  сердешних,  жаль, 
Сліпі  і  малиє  душою, 
А  тих,  що  бачать  над  собою 
Сокиру,  молот  і  кують 
Кайдани  новиє.  Уб'ють, 
Заріжуть  вас,  душеубійці, 
І  із  кровавої  криниці 
Собак  напоять. 
Де  ж  подівсь 
Дивочний  гость  отой  лукавий? 
Хоч  би  прийшов  та  подививсь 
На  брак  той  славний  і  преславний! 
На  брак  окрадений!  Не  чуть, 
Не  чуть  ані  його,  ані  месії, 
А  люде  ждуть  чогось  і  ждуть, 
Чогось  непевного.  Маріє! 
Ти,  безталанная,  чого 
І  ждеш,  і  ждатимеш  од  бога 
І  од  людей  його?  Нічого, 
Ніже  апостола  того 
Тепер  не  жди.  Тесляр  убогий 
Тебе  повінчану  веде 
В  свою  убогую  хатину. 
Молися  й  дякуй,  що  не  кинув, 
Що  на  розпуття  не  прогнав. 
А  то  б  цеглиною  убили  — 
Якби  не  вкрив,  не  заховав! 
В  Єрусалимі  говорили 
Тихенько  люде,  що  стяли 
У  городі  Тіверіаді 
Чи  то  якогось  розп'яли 
Провозвістителя  месії. 
«Його!»  —  промовила  Марія 
І  веселесенька  пішла 
У  Назарет.  І  він  радіє, 
Що  наймичка  його  несла 
В  утробі  праведную  душу 
За  волю  розп'ятого  мужа.  
Ото  вони  собі  ідуть, 
Прийшли  додому.  І  живуть 
Повінчані,  та  не  веселі. 
Тесляр  колисочку  дебелу 
Майструє  в  сінях.  А  вона, 
Пренепорочная  Марія, 
Сидить  собі  коло  вікна, 
І  в  поле  дивиться,  і  шиє 
Малесеньке  сороченя  — 
Комусь-то  ще? 
«Хазяїн  дома?  — 
Надворі  крикнуло.—  Указ 
Од  кесаря,  його  самого, 
Щоб  ви  сьогодня,  сен  же  час! 
Ви  на  ревізію  у  город, 
У  город  Віфлеєм  ішли». 
І  зник,  пропав  той  тяжкий  голос. 
Тілько  руна  в  яру  гула. 
Марія  зараз  заходилась 
Пекти  опрісноки.  Спекла, 
В  торбину  мовчки  положила 
І  мовчки  за  старим  пішла 
У  Віфлеєм.  «Святая  сило! 
Спаси  мене,  мій  боже  милий!»  — 
Тілько  й  промовила.  Ідуть, 
Сумуючи  собі  обоє. 
І,  вбогії,  перед  собою 
Козу  з  козяточком  женуть, 
Бо  дома  ні  на  кого  кинуть. 
А  може,  бог  пошле  дитину 
В  дорозі;  от  і  молоко 
Сердешній  матері.  Скотина 
Іде  пасучися,  рядком 
Ідуть  за  нею  батько  й  мати 
І  починають  розмовляти 
Поволі,  тихо.  «Семіон 
Протопресвітер,—  Йосип  мовив,— 
Такеє-то  пророче  слово 
Сказав  мені:  «Святий  закон! 
І  Авраама,  і  Мойсея! 
Возобновлять  мужі  єсеї.— 
І  каже:  —  Поти  не  умру, 
Поки  месію  не  узрю!» 
Чи  чуєш  ти,  моя  Маріє? 
Месія  прийде!»  —  «Вже  прийшов, 
І  ми  вже  бачили  месію!»  — 
Марія  мовила. 
Найшов 
Опріснок  Йосип  у  торбині. 
Дає  та  й  каже:  «На,  моя  дитино, 
Поки  що  буде,  укріпись, 
До  Віфлеєма  не  близенько; 
Та  й  я  спочину.  Утомивсь». 
Та  й  сіли  на  шляху  гарненько  - 
Подудновать.  Отож  сидять, 
А  сонце  праведне  швиденько 
Додолу  котиться.  І  глядь! 
Сховалося,  і  смеркло  в  полі. 
І  диво  дивнеє!  ніколи 
Ніхто  не  бачив  і  не  чув 
Такого  дива.  Аж  здригнув 
Святий  тесляр.  Мітла  з  востоку 
Над  самим  Віфлеємом,  боком, 
Мітла  огненная  зійшла  . 
І  степ,  і  гори  осіяла. 
Марія  з  шляху  не  вставала, 
Марія  сина  привела. 
Єдиную  тую  дитину, 
Що  нас  од  каторги  спасла! 
І,  пресвятая,  неповинна, 
За  нас,  лукавих,  розп'ялась! 
А  недалеко  край  дороги 
Отару  гнали  чабани 
Та  й  їх  побачили.  Небогу, 
її  й  дитяточко  взяли 
І  у  вертеп  свій  принесли, 
І  чабани  його  убогі 
Еммануїлом  нарекли. 

 До  сходу  сонця,  рано-рано! 
У  Віфлеємі  на  майдані 
Зійшовся  люд  і  шепотить, 
Що  щось  непевне  з  людьми  буде 
Во  Іудеї.  Гомонить 
І  тихне  люд.  «О  люди!  люди!  — 
Чабан  якийсь  біжить,  кричить.— 
Пророчество  Ієремія, 
Ісаія  збулось!  збулось! 
У  нас,  у  пастирей,  месія 
Родився  вчора!»  Загуло 
У  Віфлеємі  на  майдані: 

 «Месія!  Іісус!  Осанна!» 
І  люд  розходивсь. 
Через  час 
Чи  через  два  прийшов  указ 
І  легіон  з  Єрусалима, 
Од  того  Ірода.  Незриме 
Й  нечуте  сталося  тойді. 
Ще  діточки  сповиті  спали, 
Ще  купіль  гріли  матері, 
Намарне  гріли:  не  купали 
Маленьких  діточок  своїх! 
Ножі  солдати  сполоскали 
В  дитячій  праведній  крові! 
Такеє-то  на  світі  сталось! 
Дивітеся  ж,  о!  матері! 
Що  роблять  іроди  царі! 

 Марія  навіть  не  ховалась 
З  своїм  младенцем.  Слава  вам, 
Убогим  людям,  чабанам, 
Що  привітали,  заховали 
І  нам  спасителя  спасли 
Од  Ірода.  Нагодували, 
І  напоїли,  і  дали 
Кожух  і  свиту  на  дорогу, 
І,  небораки,  додали 
Ослицю  дійну.  І  небогу 
З  її  дитяточком  малим 
І  посадили,  й  провели 
Вночі  тайнйми  манівцями 
На  шлях  Мемфіський  .  А  мітла, 
Мітла  огненная  світила, 
Неначе  сонце,  і  дивилась 
На  ту  ослицю,  що  несла 
В  Єгипет  кроткую  Марію 
І  нарожденного  месію. 

 Якби  де  на  світі  хоть  раз 
Цариця  сіла  на  ослицю, 
То  слава  б  стала  про  царицю 
І  про  великую  ослицю 
По  всьому  світу.  Ся  ж  несла 
Живого  істинного  бога. 
Тебе  ж,  сердешну,  копт  убогий 
Хотів  у  Йосипа  купить, 
Та  здохла  ти.  Мабуть,  дорога 
Таки  завадила  тобі? 

 У  Нілі  скупанеє,  спить 
В  пелюшках  долі,  під  вербою, 
Дитяточко.  А  меж  лозою 
З  лози  колисочку  плете 
Та  плаче  праведная  мати, 
Колиску  тую  плетучи. 
А  Йосип  заходився  хату 
Із  очерету  будувати, 
Щоб  хоч  укритися  вночі. 
З-за  Нілу  сфінкси,  мов  сичі, 
Страшними  мертвими  очима 
На  теє  дивляться.  За  ними 
На  голому  піску  стоять 
По  шнуру  піраміди  в  ряд, 
Мов  фараонова  сторожа, 
І  ніби  фараонам  знать 
Вони  дають,  що  правда  божа 
Встає  вже,  встала  на  землі. 
Щоб  фараони  стереглись. 

 Марія  найнялася  прясти 
У  копта  вовну.  А  святий 
Іосиф  взявсь  отару  пасти, 
Щоб  хоч  козу  ту  заробить 
На  молоко  малій  дитині. 
Минає  рік.  Коло  хатини 
В  повіточці  своїй  малій 
Той  бондар  праведний,  святий, 
І  гадки,  праведний,  не  має, 
Барило  й  бочку  набиває, 
Та  ще  й  курникає.  А  ти? 
Не  плачеш  ти  і  не  співаєш, 
Гадаєш,  думаєш-гадаєш, 
Як  його  вчити,  навести 
На  путь  святий  святого  сина 
І  як  його  од  зол  спасти? 
Од  бур  житейських  одвести? 

 Ще  рік  минув.  Коло  хатини 
Коза  пасеться;  а  дитина 
І  невеличке  козеня 
У  сінях  граються.  А  мати 
Сидить  на  призьбі  коло  хати 
Та  вовну  з  кужеля  пряде. 
Аж  ось  і  сам  старий  іде 
З  ціпочком  тихо  попід  тином: 
Носив  у  город  шапличок 
Продать.  Йому  медяничок, 
А  їй  немудрую  хустину, 
Собі  ж  несе  на  постоли 
Ременю  доброго.  Спочинув 
Та  й  каже:  «Доню,  не  журись. 
Царя  вже  Ірода  не  стало. 
Чогось  увечері  наївсь, 
Та  так  наївся,  що  й  опрігсь,— 
Такеє-то  мені  сказали. 
Ходімо,—  каже,—  у  свій  гай, 
У  свій  маленький  тихий  рай! 
Ходім  додомоньку,  дитино». 
«Ходім»,—  сказала  та  й  пішла 
На  Ніл  сороченята  прати 
В  дорогу  синові.  Паслась 
Коза  з  козятком  коло  хати, 
А  Йосип  сина  забавляв, 
На  призьбі  сидя,  поки  мати 
На  річці  прала  ті  малі 
Сорочечки.  А  потім  в  хаті 
Поморіцив  добре  постоли 
Собі  в  дорогу.  Та  й  знялись 
До  сходу  сонця,  по  торбині 
На  плечі  взявши,  а  дитину 
Удвох  в  колисочці  несли. 
То  сяк,  то  так  прийшли  додому. 
Бодай  не  довелось  нікому 
Узріть  такеє.  Благодать! 
Гайочок  тихий  серед  поля, 
Одна-єдиная  їх  доля 
Отой  гайочок!  І  не  знать, 
Де  він  кохався.  І  хатина, 
Все,  все  сплюндровано.  В  руїні 
їм  довелося  ночувать. 
В  ярок  Марія  до  криниці 
Швиденько  кинулася.  Там 
Колись-то  з  нею  яснолиций 
Зустрівся  гость  святий.  Бур'ян, 
Будяк  колючий  з  кропивою 
Коло  криниці  поросли. 
Маріє!  Горенько  з  тобою! 
Молися,  серденько,  молись! 
Окуй  свою  святую  силу... 
Долготерпінієм  окуй, 
В  сльозах  кровавих  загартуй!.. 
Небога  трохи  не  втопилась 
У  тій  криниці.  Горе  нам 
Було  б,  іскупленним  рабам! 
Дитина  б  тая  виростала 
Без  матері,  і  ми  б  не  знали 
І  досі  правди  на  землі! 
Святої  волі!  Схаменулась 
І  тяжко,  важко  усміхнулась 
Та  й  заридала.  Полились 
На  цямрину  святиє  сльози 
Та  й  висохли.  А  їй,  небозі, 
Полегшало. 
Єлисавета, 
Стара  вдова,  у  Назареті 
З  малим  синком  своїм  жила, 
Таки  з  Івасем.  Та  й  була 
Якась  рідня  їм.  Вранці-рано 
Свою  дитину,  безталанна, 
Нагодувала,  одягла 
І  за  святим  своїм  пішла 
У  Назарет  той  до  вдовиці 
В  сусіду,  в  наймичку  проситись! 

 Дитяточко  собі  росло, 
З  Івасем  удовенком  гралось. 
Уже  чимале  підросло. 
Якось  вони  собі  гуляли 
Удвох  на  улиці,  знайшли 
Дві  палички  та  й  понесли 
Додому  матерям  на  дрова. 
Звичайні  діточки!  Ідуть 
І  веселенькі,  і  здорові, 
Аж  любо  глянуть,  як  ідуть! 
Отож  воно,  мале,  взяло 
Другую  паличку  у  Йвася  — 
Івась  у  коники  ігрався,— 
Зробило  хрестик  та  й  несло 
Додому,  бачте,  показати, 
Що  й  він  уміє  майструвати. 
Марія  ще  за  ворітьми 
Дітей  зустріла,  і  зомліла, 
І  трупом  пала,  як  узріла 
Той  хрестик-шибеничку  .  «Злий! 
Недобрий  чоловік,  лихий 
Навчив  тебе,  моя  дитино, 
Зробить  оце!  Покинь!  Покинь!» 
А  він,  маленький,  неповинний, 
Святую  шибеничку  кинув 
І  заридав,  і  пролились 
Ще  в  перший  раз  младенчі  сльози 
На  лоно  матернє.  Небозі 
Ніби  полегшало.  Взяла 
У  холодочок  завела, 
В  бур'ян,  в  садок,  поцілувала 
Та  коржиком  погодувала, 
Свіженьким  коржиком.  Воно  ж 
Попестилось  собі,  погралось 
Та  й  спатоньки,  мале,  лягло 
Таки  ж  у  неї  на  колінах. 
Отож  і  спить  собі  дитина, 
Мов  ангеляточко  в  раю. 
І  на  єдиную  свою 
Та  мати  дивиться  і  плаче 
Тихенько-тихо.  Ангел  спить, 
То  щоб  його  то  не  збудить. 
Та  й  не  догледіла.  Неначе 
Окропу  капля,  як  огонь, 
На  його  впала,  і  воно 
Прокинулось.  Швиденько  сльози 
Марія  втерла  сміючись, 
Щоб  він  не  бачив.  І  небозі 
Не  довелося  одурить 
Малого  сина.  Подивилось 
І  заридало. 

 Заробила 
Чи  то  позичила  вдова 
Півкопи  тую  на  буквар. 
Сама  б  учила,  так  не  знала  ж 
Вона  письма  того.  Взяла 
Та  в  школу  хлопця  одвела, 
У  ієсейську.  Доглядала  ж 
Сама  його,  сама  й  навчала 
Добру  і  розуму.  Івась, 
Таки  вдовенко,  в  його  вдавсь,. 
То  вдвох  собі  й  ходили  в  школу, 
І  вчились  вкупочці.  Ніколи 
Ані  пограється  з  дітьми, 
Ані  побігає;  самий, 
Один-однісінький,  бувало, 
Сидить  собі  у  бур'яні 
Та  клепку  теше.  Помагало 
Святому  батькові  в  трудах. 
Якось  по  сьомому  годочку,— 
Малий  вже  добре  майстрував,— 
Одпочиваючи  в  куточку, 
Старий  на  сина  дивувавсь, 
Який  то  з  його  майстер  буде! 
Які  то  люди  з  його  будуть! 
Та,  взявши  відер,  кандійок  , 
І  батько,  й  мати,  і  воно 
Пішли  на  ярмарок  у  самий- 
Самісінький  Єрусалим. 
Хоч  і  далеко,  так  спродати 
Дорогше  можна.  От  прийшли, 
Розташувались.  Батько  й  мати 
Сидять  собі  та  продають 
Добро  своє.  А  де  ж  дитина? 
Побігло  десь.  Шукає  сина 
Та  плаче  мати.  І  не  чуть, 
Де  ділося.  У  синагогу 
Зайшла  благать  благого  бога, 
Щоб  син  її  найшовсь.  Аж  глядь, 
Межи  раввінами  дитина, 
її  хлоп'яточко,  сидить 
І  научає,  неповинне, 
Як  в  світі  жить,  людей  любить, 
За  правду  стать!  за  правду  згинуть! 
Без  правди  горе!  «Горе  вам, 
Учителі  архієреї!» 
І  дивувались  фарисеї 
І  книжники  його  речам. 
А  радость  матері  Марії 
Неізреченная.  Месію, 
Самого  бога  на  землі 
Вона  вже  зріла. 

 Спродались, 
Во  храмі  помолились  богу 
І  веселенькі  у  дорогу 
Додому  рушили  вночі 
По  холодочку. 
Виростали 
І  вкупі  вчились,  ростучи, 
Святиє  діточки.  Пишались 
Святиє  тії  матері 
Своїми  дітками.  Із  школи 
Путем  терновим  розійшлись 
Обидва.  Божії  глаголи, 
Святую  правду  на  землі 
І  прорекли,  і  розп'ялись 
За  воленьку,  святую  волю! 

 Іван  пішов  собі  в  пустиню, 
А  твій  меж  люди.  А  за  ним, 
За  сином  праведним  своїм, 
І  ти  пішла.  В  старій  хатині 
В  чужій  покинула  його, 
Святого  Йосипа  свого! 
Пішла  тинятись  попідтинню, 
Аж  поки,  поки  не  дійшла 
Аж  до  Голгофи. 
Бо  за  сином 
Святая  мати  всюди  йшла, 
Його  слова,  його  діла  — 
Все  чула,  й  бачила,  і  мліла, 
І  мовчки  трепетно  раділа, 
На  сина  дивлячись.  А  він 
Сидить,  було,  на  Єлеоні  , 
Одпочива.  Єрусалим 
Розкинувсь  гордо  перед  ним, 
Сіяє  в  золотім  вісоні 
Ізраїльський  архієрей! 
Романський  золотий  плебей! 
І  час,  і  два  мине,  не  встане, 
На  матір  навіть  не  погляне 
Та  аж  заплаче,  дивлячись 
На  іудейськую  столицю. 
Й  вона  заплаче,  ідучи 
У  яр  по  воду  до  криниці, 
Тихесенько.  І  принесе 
Води  погожої,  і  вмиє 
Утомлені  стопи  святиє, 
І  пити  дасть,  і  отрясе, 
Одує  прах  з  його  хітона, 
Зашиє  дірочку  та  знову 
Під  смокву  піде.  І  сидить, 
І  дивиться,  о  всесвятая! 
Як  син  той  скорбний  спочиває. 
Аж  ось  і  дітвора  біжить 
Із  города.  Його  любили 
Святиє  діточки.  Слідком 
За  ним  по  улицях  ходили, 
А  іноді  й  на  Єлеон 
До  його  бігали  малії. 
Отож  прибігли.  «О  святії! 
Пренепорочниє!»  —  сказав, 
Як  узрів  діток.  Привітав 
І  цілував  благословляя, 
Погрався  з  ними,  мов  маленький, 
Надів  бурнус.  І  веселенький 
З  своїми  дітками  пішов 
В  Єрусалим  на  слово  нове, 
Поніс  лукавим  правди  слово! 
Не  вняли  слову!  Розп'яли! 
Як  розпинать  його  вели, 
Ти  на  розпутії  стояла 
З  малими  дітьми.  Мужики, 
Його  брати,  ученики, 
Перелякались,  повтікали. 
«Нехай  іде!  Нехай  іде! 
Отак  і  вас  він  поведе!»  — 
Сказала  дітям.  І  упала 
На  землю  трупом. 
Розп'ялась 
Твоя  єдиная  дитина! 
А  ти,  спочинувши  під  тином, 
У  Назарет  отой  пішла! 
Вдову  давно  вже  поховали 
В  чужій,  позиченій  труні 
Чужії  люде.  А  Івана 
її  зарізали  в  тюрмі. 
І  Йосипа  твого  не  стало. 
І  ти,  як  палець  той,  осталась 
Одна-однісінька!  Такий 
Талан  твій  латаний,  небого! 
Брати  його,  ученики, 
Нетвердії,  душеубогі, 
Катам  на  муку  не  дались, 
Сховались,  потім  розійшлись, 
І  ти  їх  мусила  збирати... 
Отож  вони  якось  зійшлись 
Вночі  круг  тебе  сумовати. 
І  ти,  великая  в  женах! 
І  їх  униніє,  і  страх 
Розвіяла,  мов  ту  полову, 
Своїм  святим  огненним  словом! 
Ти  дух  святий  свій  пронесла 
В  їх  душі  вбогії!  Хвала! 
І  похвала  тобі,  Маріє! 
Мужі  воспрянули  святиє, 
По  всьому  світу  розійшлись. 
І  іменем  твойого  сина, 
Твоєї  скорбної  дитини, 
Любов  і  правду  рознесли 
По  всьому  світу.  Ти  ж  під  тином, 
Сумуючи,  у  бур'яні 
Умерла  з  голоду.  Амінь. 

 А  потім  ченці  одягли  
Тебе  в  порфіру  .  І  вінчали, 
Як  ту  царицю...  Розп'яли 
Й  тебе,  як  сина.  Наплювали 
На  тебе,  чистую,  кати; 
Розтлили  кроткую!  а  ти... 
Мов  золото  в  тому  горнилі, 
В  людській  душі  возобновилась, 
В  душі  невольничій,  малій, 
В  душі  скорбящей  і  убогій. 

 27  жовтня  —  11  листопада  1859, 
С.-Петербург

Ісая. Глава 35

Ісая. Глава 35.
Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш.

Мов Іорданові святиє

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова, і слава

Ліванова, а не лукава

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим.

Добром та волею підбитим.

Святим омофором своїм.

І люде темнії, незрячі.

Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть.

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива,—

Се бог судить, визволяє

Долготерпеливих Вас, убогих.

І воздає Злодіям за злая!

Тойді, як. Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі про’зрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнують

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита.

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера,

І не верствовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи.

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

ДАВИДОВІ ПСАЛМИ

1

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого,

І з лютим не сяде.

А в законі Господньому

Серце його й воля

Навчається, і стане він,

Як на добрім полі

Над водою посажене

Древо зеленіє,

Плодом вкрите. Так і муж той

В добрі своїм спіє,

А лукавих, нечестивих

І слід пропадає,

Як той попіл над землею

Вітер розмахає.

І не встануть з праведними

Злії з домовини,

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

12

Чи Ти мене, Боже милий,

Навік забуваєш,

Одвертаєш лице Своє,

Мене покидаєш?

Доки буду мучить душу

І серцем боліти?

Доки буде ворог лютий

На мене дивитись

І сміятись!.. Спаси мене,

Спаси мою душу,

Да не скаже хитрий ворог:

«Я його подужав».

І всі злії посміяться,

Як упаду в руки,

В руки вражі, спаси мене

Од лютої муки.

Спаси мене, помолюся

І воспою знову

Твої блага чистим серцем,

Псалмом тихим, новим.

43

Боже, нашими ушима

Чули Твою славу,

І діди нам розказують

Про давні кроваві

Тії літа: як рукою

Твердою Своєю

Розв’язав Ти наші руки

І покрив землею

Трупи ворожі. І силу

Твою восхвалили

Твої люде і в покої,

В добрі одпочили,

Славя Господа!.. А нині!..

Покрив єси знову

Срамотою свої люди,

І вороги нові

Розкрадають, як овець, нас

І жеруть!.. Без плати

І без ціни оддав єси

Ворогам проклятим.

Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідям,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами,

І всякий день перед нами

Стид наш перед нами.

Окрадені, замучені,

В путах умираєм,

Не молимось чужим богам,

А Тебе благаєм:

Поможи нам, ізбави нас

Вражої наруги,

Поборов Ти першу силу,

Побори ж і другу,

Ще лютішу!.. Встань же, Боже,

Вскую будеш спати,

Од сльоз наших одвертатись,

Скорби забувати!

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах!

Встань же, Боже, поможи нам

Встать на ката знову.

 

Тарас Шевченко. Село Решетілівка

52

Пребезумний в серці скаже,

Що Бога немає,

В беззаконії мерзіє,

Не творить благая.

А Бог дивиться, чи є ще

Взискающий Бога.

Нема добретворящого,

Нема ні одного.

Коли вони, неситії

Гріхами, дознають?

Їдять люди замість хліба,

Бога не згадають,

Там бояться, лякаються,

Де страху й не буде.

Так самі себе бояться

Лукавії люде.

Хто ж пошле нам спасеніє,

Верне добру долю?

Колись Бог нам верне волю,

Розіб’є неволю.

Восхвалимо Тебе, Боже,

Хваленієм всяким;

Возрадується Ізраїль

І святий Іаков.

53

Боже, спаси, суди мене

Ти по Своїй волі.

Молюсь, Господи, внуши їм

Уст моїх глаголи.

Бо на душу мою встали

Сильнії чужії,

Не зрять Бога над собою,

Не знають, що діють.

А Бог мені помагає,

Мене заступає

І їм правдою Своєю

Вертає їх злая.

Помолюся Господеві

Серцем одиноким

І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком.

81

Меж царями-судіями

На раді великій

Став земних владик судити

Небесний Владика.

«Доколи будете стяжати

І кров невинну розливать

Людей убогих? а багатим

Судом лукавим помагать?

Вдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти

І виведіть із тісноти

На волю тихих, заступіте

Од рук неситих». Не хотять

Познать, розбити тьму неволі,

І всує Господа глаголи,

І всує плачеться земля.

Царі, раби — однакові

Сини перед Богом,

І ви вмрете, як і князь ваш

І ваш раб убогий.

Встань же, Боже, суди землю

І судей лукавих.

На всім світі Твоя правда.

І воля, і слава.

93

Господь Бог лихих карає —

Душа моя знає.

Встань же, Боже, Твою славу

Гордий зневажає.

Вознесися над землею

Високо, високо,

Закрий славою Своєю

Сліпе горде око.

Доки, Господи, лукаві

Хваляться, доколи

Неправдою? Твої люди

Во тьмі і неволі

Закували... Добро Твоє

Кров’ю потопили,

Зарізали прохожого,

Вдову задавили

І сказали: «Не зрить Господь,

Ніже теє знає».

Умудрітесь, немудрії,

Хто світ оглядає,

Той і серце ваше знає

І думи лукаві.

Дивітеся ділам Його,

Його вічній славі.

Благо тому, кого Господь

Карає меж нами,

Не допуска, поки злому

Ізриється яма.

Господь любить свої люди,

Любить, не оставить,

Дожидає, поки правда

Перед ними стане.

Хто б спас мене од лукавих

І діющих злая?

Якби не Бог поміг мені,

То душа б живая

Во тьмі ада потонула,

Проклялась на світі.

Ти, Господи, помагаєш

По землі ходити.

Ти радуєш мою душу

І серце врачуєш,

І пребудет Твоя воля

І труд Твій не всує.

Вловлять душу праведничу,

Кров добру осудять.

Мені Господь пристанище,

Заступником буде,

І воздасть їм за діла їх

Кроваві, лукаві,

Погубить їх, і їх слава

Стане їм в неславу.

132

Чи є що краще, лучше в світі,

Як укупі жити,

Братам добрим добро певне

Пожить, не ділити?

Яко миро добровонне

З голови честної

На бороду Аароню

Спадає росою

І на шитії омети

Ризи дорогої;

Або роси Єрмонськії

На святії гори

Високії Сіонськії

Спадають і творять

Добро тварям земнородним,

І землі, і людям, —

Отак братів благих своїх

Господь не забуде,

Воцариться в дому тихім,

В сім’ї тій великій,

І пошле їм добру долю

Од віка довіка.

 

Тарас Шевченко. Вознесенський собор у Переяславі

136

На ріках круг Вавилона,

Під вербами в полі,

Сиділи ми і плакали

В далекій неволі

І на вербах повішали

Органи глухії,

І нам стали сміятися

Едомляне злії:

«Розкажіть нам пісню вашу,

Може, й ми заплачем.

Або нашу заспівайте,

Невольники наші».

Якої ж ми заспіваєм?..

На чужому полі

Не співають веселої

В далекій неволі.

І коли тебе забуду,

Ієрусалиме,

Забвен буду, покинутий

Рабом на чужині.

І язик мій оніміє,

Висохне, лукавий,

Як забуду пом’янути

Тебе, наша славо.

І Господь наш вас пом’яне,

Едомськії діти,

Як кричали ви: «Руйнуйте,

Руйнуйте, паліте

Сіон святий!» Вавилоня

Дщере окаянна!

Блаженний той, хто заплатить

За твої кайдани!

Блажен! блажен! Тебе, злая,

В радості застане

І розіб’є дітей твоїх

О холодний камень.

149

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,

Серцем нелукавим;

Во псалтирі і тимпані

Воспоєм благая,

Яко Бог кара неправих,

Правим помагає.

Преподобнії во славі

І на тихих ложах

Радуються, славословлять,

Хвалять ім’я Боже,

І мечі в руках їх добрі,

Острі обоюду,

На отмщеніє язикам

І в науку людям.

Окують царей неситих

В залізниє пута

І їх славних оковами

Ручними окрутять,

І осудять губителей

Судом своїм правим.

І вовіки стане слава,

Преподобним слава.

© 2017 ХРАМ СВЯТИТЕЛЯ ЧУДОТВОРЦА НИКОЛАЯ НА ВОДАХ. Все права защищены.