1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 (2 Голосов)

Дорогий читачу! Скільки нам з тобою відомо різдвяних історій? Напевно, безліч… Більшість із них можна покласти до скарбниці людських доль і в моменти суму діставати, щоб зігріти душу. Ти, скоріш за все, погодишся, що у кожного з нас є своя власна, близька серцю повість. Але, друже, не віддавайся життєвій суєті, зупинись на кілька хвилин і послухай невеличкі оповідання, котрі несе тобі український народ.

Різдвяний п’ятак

Не так давно наша Батьківщина рясніла охайними та причепуреними селами й містечками. Життя у них було позбавлене суєти і як вода протікало у багатовіковому напрямку до історичного моря. Мешканці віталися на вулиці, незважаючи на знайомство. Виховання вчило тому, що кожна людина заслуговує щирого укліну та побажання здоров’я.

В Україні, а особливо на Поділлі, завжди знаходилося спільне місце під сонцем багатьом народам. Незважаючи на відмінність віросповідань і традицій, вони берегли у собі повагу та гідність і толерантно ставились один до одного. Саме до такої пожовклої від часу сторінки історії ми й перенесемось.

Вже заметені снігом поля раз у раз посмикував холодний вітер. Українське село розквітало різдвяного вечора. Вогники забілених зимою хатин проливали світло маленьким колядникам. Хто разом, а хто поодинці чимдуж летіли до господ з піснями та вітаннями.

Розчервонілі від холоду щічки, теплий кожух до землі, цупка хустина і сяюче від радості обличчя супроводжували цього вечора маленьку дівчинку. Її дзвінкий голосок та щирі вітання будили від духовного сну односельчан. Звичайно, за добро не платять, за нього можна лише віддячити. Тому й ощасливлені люди дякували, хто чим міг – чи то грошима, чи то солодощами, чи то добрими словами. Але був у тому селі один чоловік, який вирішив зло пожартувати над малечею.

Відчинилися двері, кришталевими дзвіночками залунали колядки. Дитяче серце поспішало якомога більше залишити вітань господарю. Мелодії поспівок та захоплені виголоси у круговерті веселощів підносили малечу до небес. Симфонія сміху тривала недовго, і після останньої ноти наступила пауза. «Що ж, – сказав господар, – тримай свій подарунок». Зазирнувши до печі та відшукавши серед жару розпечений п’ятак, чолов’яга кинув його в маленькі долоні.

Що тільки не доводиться людині проходити у житті, але дитячий крик та плач завжди роздиратимуть серце. Червона від жару монета обпекла маленькі долоньки. Немов грім та шалений дощ у тиху літню погоду, покотилися сльози, а зойк роздирав душу. Впустивши горе-монету, дівча мерщій побігло на вулицю топити свій біль у зимовій ковдрі. Лише після цього господар із жахом усвідомив, що він накоїв.

Минали роки, душевний біль ятрив душу, але удавана гідність не дозволяла сказати одне-єдине слово: «Прости!» Невідомо, скільки Різдвяних вечорів доводилось потайки плакати, спокутуючи свою провину. Та настав той день, у який Творець покликав старенького дідуся до вічності. Відчуваючи перехід у новий світ, душа не хотіла брати з собою до Бога земні тягарі. Здавалося, серце від прискореного биття невдовзі залишить тісні груди і потрібно поспішити завершити земні справи. Нарешті покаяння перемогло гордість. Тремтливі вуста заблагали покликати до нього ту дівчинку. Рідні похапцем кинулись шукати сусідку.

Минули довгі, як вічність, хвилини. І ось перед смертним ложем стояла зрілого віку жінка. Турботи майже стерли з лиця дитячий погляд. Але навіть через туман скорбот він упізнав його. Покотилися щирі й гарячі сльози, а за ними усе християнське нутро виголосило найважливіше: «Пробач мені!» На що, розчулившись, уже доросла малеча відповіла: «Давно простила!»

З тихою і радісною посмішкою на обличчі душа залишила тіло. На останній сходинці перед вічністю людина омила гріхи й подалась до Божественних палат. Господь прийняв її в свої оселі.

Пригоди колядників

Друже, ти не стомився? Ні? Тоді переповім тобі іншу невеличку історію. Щоправда, вона буде комічною. Ми ж знаємо, що життя – то каскад радощів і горя. Вони лише змінюють по черзі один одного. А тому ми продовжимо ланцюжок.

В одному маленькому містечку жили собі батюшка та матушка. Було у них два сини. Одному 8, а другому 10 років. Господь дарував панотцю добрих парафіян. Усі вони любили свого пастиря і при нагоді старалися запросити до себе на гостини. Саме святкового Різдвяного вечора таким правом вирішив скористатись церковний староста.

У простій хатині, за тим, що Господь послав, дорослі розговлялись після сорокаденного посту. Зав’язались життєві розмови, теми яких хилили на сон малечу, і, щоб остаточно не заснути, хлопці разом із онуком старости вирішили піти поколядувати до сусідів. У зимовому вбранні, немов ведмежата, дітлахи пливли засніженою вулицею містечка.

Ось він, перший будинок. Стукають та вигукують колядники: «Чи дома, вдома господар дому?» Дерев’яні двері нагадували засув топки паротяга, відчинивши який, обличчя вкриває тепле повітря. Серед пари, з криками та погрозами з’явився захмелілий господар. Хлопці кинулись тікати.

Першим біг онук старости, за ним – старший спадкоємець батюшки, а наймолодший потрапив у полон сусіда. Хлопці не на жарт перелякалися. Засніженим полем, по якому місяць розливав світло, бігло двоє колядників. Чим дужче другий наздоганяв першого, тим швидше той старався відірватися. Ніщо не могло спинити страх малечі. Син батюшки кричав товаришу: «Стій! Зачекай мене!» – але той лише пришвидчував біг, бо думав, що за ним женеться роздратований господар непривітного обійстя.

Вскочивши до найближчого двору, хлопчисько зник поміж господарських будівель. Через мить у пошуках товариша з’явився й інший колядник. Навігація не дала результатів, і він потайки, через засніжені городи та садок поплівся до хатини старости.

А тим часом, поки двоє старших по пояс у снігу наздоганяли один одного, біля воріт хмільного сусіда розігралась комічна картина. Господар схопив наймолодшого за комірець і з криками: «Зачиню в льох!» – намагався затягнути бідолаху в двір. Спритний малий героїчно тримав оборону: хапався за штахети паркану, які від морозу та старості з тріском  ламались. Коли ж число ланок почало наближатись до нуля, в хід пішла сирена – дитячий крик.

На галас із хати старости, що стояла навпроти, вибігли гості. Зупинивши «війну», яка проходила між нерівними силами, люди почали докопуватись до причин конфлікту. Слідство встановило, що за даний вечір хатину захмелілого сусіда атакували якісь колядники-розбишаки. Вони не лише дражнились з його дочок, а й вкрали миску з холодцем, яка стояла у сінях на лавці. Коли пролунав черговий вигук «Дозвольте колядувати!», господар вирішив скористатись тактикою «бліцкриг» та захопити «вороже військо».

Зрозумівши свою помилку та страшенно засоромившись, чоловік піввечора повторював лише одну фразу: «Батюшко! Простіть!  Я ж не знав, що це ваш син!» Усі щиро посміялися над комедійними пригодами колядницької компанії та й розійшлись по домівках далі святкувати Різдво.

Збігло майже півстоліття, і тепер, коли два настоятелі та один мирянин іноді збираються за святковим столом, то завжди зі сльозами від сміху згадують давні дитячі пригоди, веселу коляду і той страшний льох, якого ніхто так і не побачив...

Дорогий читачу! Я розповів тобі те, чим оживає моя пам’ять кожного Різдва. Можливо, ти теж маєш бажання поділитись власними історіями? Не соромся! Надсилай їх у редакцію «Одигітрії», і наступного свята сторінки видання прикрасять нові неповторні долі людей.

Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

Опубликовано в № 1 (129), январь 2013

© 2017 ХРАМ СВЯТИТЕЛЯ ЧУДОТВОРЦА НИКОЛАЯ НА ВОДАХ. Все права защищены.
Joomla! - бесплатное программное обеспечение, распространяемое по лицензии GNU General Public License.