Рік без Блаженнішого Митрополита Володимира.

Не віриться, не усвідомлюється, не відчувається. Він лишився з нами — подумки, на сторінках видань і молитовно. У тому ж фейсбуці й дня не минає, аби хтось із друзів не запостив чи то його вірш, чи його фото, чи якесь з його старих інтерв’ю.

І в цей день — 5 липня — який відтепер ми відзначаємо як роковини закінчення земного життя нашого Предстоятеля, хотілося б знову і знову говорити про нього, пригадувати, яким він був і скільки всього для нас зробив.

Про своє перше знайомство, першу службу та навіть перші помилки, про свої відчуття та враження, про поїздки та розмови — та взагалі про те, чим були сповнені ці світлі 6 років біля Предстоятеля, розповідає колишній старший іподиякон Його Блаженства, а нині викладач Київської духовної академії та семінарії протоієрей Василій ЯКОВЧУК.

Іподиякон Василій Яковчук

Перша служба

Іподияконом Митрополита Київського і всієї України Володимира я став у 2008 році.

Навіть пам’ятаю число ― 25 травня. На вечірньому богослужінні в Трапезному храмі мене запросили до вівтаря і сказали, що наступного дня я маю тримати перед Блаженнішим архієрейський чиновник.

До того я співав у семінарському хорі, і от, мав стати іподияконом. Перше почуття було — страх. Блаженнішого я бачив тільки здалека, щодо нього було відчуття якоїсь взагалі недосяжності — висока особа, архієрей такого масштабу…

Тому першою промайнула думка: як я зможу? Навіть почав сперечатися: краще б, може, спочатку на ріпіді походив би чи якийсь інший послух — чемодани носить, а вже потім доросту до книжки… Але мені відповіли: іди готуйся!

Цілу ніч я вчив всі елементи архієрейського богослужіння: де повернутися, коли яку молитву перед Блаженнішим відкрити.

Звісно, руки в мене тремтіли, та й сам я весь тремтів. Але нічого, тільки одної помилки припустився, а так у перший раз все пройшло ― слава Богу!

Перші помилки

Блаженніший взагалі щодо чужих помилок був досить терплячим — боявся образити. Але нам одного його погляду було достатньо! Коли я щось не так робив — наприклад, молитву не ту відкривав — він тільки гляне, і вже було зрозуміло, що ти зробив неправильно.

Пригадую такий випадок. Якось ми служили на виїзді, у Василькові, в Київській єпархії. Блаженніший мав спочатку освятити храм, а потім звершувати Божественну літургію.

Уже були на місці, а це десь 50 км від Києва, як зрозуміли, що забули другу частину архієрейського чиновника. Їх дві книжки, в однаковій палітурці, і саме ту, де послідування освячення храму, я й не взяв. Довелося давати Предстоятелю звичайний Требник. Пам’ятаю, Блаженніший як подивився на мене, то просто захотілось втекти з богослужіння, щоб більше і на очі йому не потрапляти…

Життєві поради

Іподияконський послух для молодої людини — ні з чим незрівнянний. Це можливість служіння Богові, служіння Митрополиту. На тобі також відповідальність, щоб усе на службі було чинно, правильно, щоб з боку священноначалля не було нарікань і люди щоб не відволікалися.

Я ніколи не жалкував про те, що став іподияконом. Навпаки, дякував за це Богу. Іподияконство, а згодом служіння дияконом при Митрополиті Володимирі дало мені можливість познайомитися з новими людьми, подарувало досвід спілкування.

Взагалі Блаженніший Владика був настільки простою людиною, доступною для кожного, що навіть ми, іподиякони, супроводжуючи його під час улюблених прогулянок в саду Митрополії в Києво-Печерській Лаврі, могли поспілкуватися з ним на свої особисті теми. Запитували поради, наприклад, щодо вибору життєвого шляху — шлюб або монашество.

Пам’ятаю, я вагався, переживав, як складеться життя. І Блаженніший мені тоді сказав, що спішити не потрібно. «Почекай, ― порадив він, ― і обов’язково прийде той час, коли ти точно будеш знати, що тобі обрати».

І це була мудра порада. Тому що бажання присвятити себе Богові в чернечому служінні чи обрати сімейний шлях потрібно випробувати часом. Щоб ти, зробивши усвідомлений вибір, міг принести реальну користь Богу і людям.

Подорожі, про які можна тільки мріяти

Мабуть, на все життя залишаться в моєму серці всі ті святі місця, де довелося побувати завдяки іподияконському послуху в Блаженнішого Митрополита Володимира. Починаючи від села Марківці в Хмельницькій області, де він народився і виріс, і закінчуючи визначними християнськими святинями закордоном.

В Україні ми об’їздили майже всі єпархії, всі Лаври і відомі монастирі, чи не всі обласні та єпархіальні центри та інші міста. Блаженніший відвідував їх з архіпастирськими візитами, і ми, звісно, разом із ним — молилися, допомагали на службах.

Закордоном були там, де кожен християнин мріє побувати: в Єрусалимі на Святій Землі, в м.Барі в Італії біля мощей святителя Миколая Чудотворця…

До речі, коли ми відвідували Марківці, Блаженніший кожного ранку разом з іподияконами робив зарядку. Це була обов’язкова процедура. І він слідкував, щоб усі все робили правильно: якомога вище піднімали руки й ноги, якомога нижче присідали.

Український Златоуст

Відомо, що Блаженніший був дуже хорошим проповідником.

Якось, перечитуючи його біографію, я знайшов цікаву інформацію про те, що в роки ректорства в Одеській духовній семінарії Блаженніший спеціально приходив на ранню Літургію, щоб сказати проповідь. На пізній він не міг проповідувати, бо служив і виголошував проповідь архієрей, тож він приходив на ранню, говорив і далі вже йшов співслужити за архієрейським богослужінням.

Владика завжди говорив, що проповідувати потрібно за будь-якої нагоди і сам будь-якою нагодою користався.

Історія про улюблені квіти

Якось Блаженнішому в черговий раз хтось приніс білі троянди й каже: «Ось, Ваше Блаженство, Ваші улюблені квіти». Владика відповів: «Та це хтось пустив у народ таку думку, що я люблю білі троянди, і відтоді всі їх мені несуть. А я люблю польові квіти». В тому числі, й ромашки — як у його знаменитій пісні.

Взагалі Блаженніший не був прив’язаний до якихось земних речей. Однак ще з молодості був дуже елегантним. Любив, щоб все було охайно. І нам, іподияконам, завжди говорив, щоб ми представницько виглядали, щоб відповідали своєму статусу.

Хвороба. Лікарня.

Митрополит Володимир дуже любив звершувати Божественну літургію.

Коли він важко захворів, і лікарі не дозволяли йому виїжджати з лікарні, навіть виходити на вулицю забороняли, ми звершували богослужіння просто в лікарняному холі.

Пригадую таку історію. Якось на одну таку службу прийшло чимало лікарів і медсестер, усі вони хотіли посповідатися. Блаженніший сказав мені: «Треба людей посповідати. Іди в кімнату, розкажи їм про Таїнство сповіді, про покаяння, про Євхаристію». Бо там були такі, хто взагалі вперше сповідався і мав причащатися, і мене відправили до них, так би мовити, катехізатором.

Зібралося близько 15 осіб. Я розповів їм про сповідь, про причастя. Аж тут Блаженніший сказав: «Я сам їх сповідатиму». І на колясочці усіх і посповідав. А наступного дня багато хто з них причастилися, уперше в житті.

Навіть лікарня має дякувати Блаженнішому, що він перебував у її стінах

Взагалі, лікарня, я думаю, має дякувати Митрополиту Володимиру, що він перебував у її стінах.

Спершу, щоправда, люди не знали зовсім, як поводити себе з Митрополитом, боялися до нього в палату зайти. Але серед лікарів і медсестер ставлення до Блаженнішого завжди було дуже турботливим. Всі його дуже любили, приходили до нього просто поспілкуватися. А він навіть просив вийти, якщо питання були особистими, і залюбки давав настанови, поради. Навіть у важкій хворобі він був відкритим до всіх, усіх благословляв.

Якось одна медсестра мене запитала: «Блаженніший ― свята людина. Я дивлюся на нього і можу сказати, що він святий. Але чому ця свята людина хворіє? Чому в нього така страшна невиліковна хвороба?»

Я відразу й не знав, що відповісти. Але ж ми не можемо знати Промисел Божий, чому посилаються страждання. Розповів їй історію про багатостраждального Іова — приклад того, коли людина хворіла не за свої гріхи. І сказав, що навіть якщо один із вас ― лікарів, медсестер, співробітників лікарні ― прийде до Бога, це, можливо, уже варто того, щоб терпіти хворобу.

І я можу сказати, що через хворобу Блаженнішого дуже багато людей повірили в Бога. Вони дійсно змінилися. Спершу в них було зовсім інше ставлення до Церкви, вони інакше поводили себе з Митрополитом. Але любов до Блаженнішого настільки торкнулася їхнього серця, що і дотепер вони телефонують, просять про зустріч, спілкуються з нами — з тими, з ким несли цей послух при Митрополиті Володимирі.

Наш Блаженніший змінив всю лікарню, весь медперсонал — усіх, хто турбувався про нього, боровся з його хворобою. Вони хотіли вилікувати його тіло, а він натомість вилікував їхні душі.

Про святість

Господь Сам знає, хто у Нього святий. Поспішне людське причислення до лику святих негативно впливає на авторитет тієї особистості, яку надмірно прагнуть канонізувати. І в нас таких прикладів є багато. Напевне, це від того, що люди не розуміють самої суті святості.

Що собою являє святість, взагалі визнання людини святою в її земному житті? Це дає можливість молитися до неї, просити її молитов. Але ми і так можемо просити в Блаженнішого молитов. Бо віримо, що Господь прийняв його душу до Себе, і він уже зараз молиться за всіх нас.

За церковними правилами, має пройти не менше 30 років після смерті людини, щоб можна було причислити її до лику святих. Будемо чекати. Час покаже, і Господь Сам явить святість Блаженнішого. А поки що треба молитися Богові, щоб Він помилував нашого Предстоятеля, щоб помилував і нас і дав нам силу переносити хвороби так, як їх переносив Блаженніший.

Він ніколи не жалівся. У лікарні говорив, що хоче додому. Та коли наступного дня зранку ми запитували його, як він почувається, класична відповідь була: «Краще всіх!»

Так, інколи йому було дуже важко. В різні хвилини, в залежності від того, як прогресувала хвороба, він по-різному себе поводив. Але добре пам’ятаю його слова перед тим, як мали робити першу хіміотерапію. Він знав, на що іде, і сказав так: «Будемо лікуватися!»

Бажання жити, проповідувати і служити було в нього до кінця життя.

Більше не боляче

Я встиг взяти його благословення на свою священицьку хіротонію. 29 червня минулого року мене висвятили на священика. Впродовж тижня я звершував богослужіння, і на шостий день, в суботу вранці перед Літургією дізнався про смерть Блаженнішого. Уже за Літургією ми згадували його як новопреставленого.

Важко було переживати цей стан — втрати Блаженнішого, бо ми з ним настільки поріднилися, стали настільки близькими, що смерть його взагалі не вкладалася в голові.

Я до кінця не розумів, що це таки сталося, поки не побачив його в труні. Коли гроб з тілом привезли в Митрополію, емоції просто «зашкалювали», було багато сліз. Той день був скорботний не тільки для мене, а взагалі для всіх — для вірян, для духовенства. Вся Православна Церква була в жалобі.

Але найголовніше, що запам’яталося: це думка про те, що Блаженніший перестав тілесно страждати, і це втішало серце. Адже йому більше не боляче, він уже з Богом, і йому там добре…

Дякую йому за все

Я дякую йому за все. За можливість побачити світло віри в його очах, за можливість одружитися зі своєю дружиною — тому що це він дав благословення на наш шлюб. Дякую йому за те, що я священик. Дякую за все, що я маю.

Єдине, що… Жалкую, що мало говорив про те, як я його люблю.