1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 (1 Голос)

Блаженніший Митрополит Володимир:

«У всіх шлях однаковий: і в ченців, і у священників, і у світських людей, — він приводить до Бога...»

 

Блаженніший Митрополит ВолодимирБіля Києво-Печерської Лаври нас, журналістів, які з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира збиралися у прес-тур на батьківщину Предстоятеля, чекав великий білий «Неолаз» із жовто-синіми смугами. «Нічого собі, ― подумалося, ― за які це такі наші нікчемні журналістські заслуги такі почесті та комфорт?» Отримати благословення Предстоятеля, хоча б хвилиночку постояти поруч, послухати його проповідь під час богослужіння ― і вже, здавалося, мріяти, аби стати ще ближчим до нього, і не можна було б. Аж тут ― така милість Божа! Мало того, що ми їхали на малу батьківщину Блаженнішого, щоб побачити місця, де пройшли роки його дитинства, пройтись його стежками, побувати в монастирі, де він був охрещений, познайомитись із його родичами, односельчанами і однокласниками, так ще й мати змогу спілкуватися із самим Митрополитом Володимиром, як-то кажуть, сам на сам в його рідній оселі!

Від пейзажів і дороги натрапив сон, який порушувало тільки світло низки ліхтарів і різкі повороти автобуса. Аж ось ми майже на місці. Дощ, глуха ніч, пошуки воріт Спасо-Преображенського жіночого монастиря ― і нас зустрічає матінка Любов із сестрами смачною трапезою у свято Віри, Надії та Любові.

Помолившись перед вечерею, ми повечеряли, а потім розійшлися на спочинок по келіях. Для багатьох ніч у монастирі була першою, проте на ранок бурхливих вражень не було, тільки на холод трохи всі жалілися. Хоча, треба віддати належне, не обурювалися ― замислилися про смиренність. І, що цікаво, всі зазначили, що їжа в монастирі проста, але дуже смачна, спали всі мало, але виспалися. «А все дуже просто, ― відзначила сестра Анна, ― усе в монастирі робиться з молитвою...»

Уранці паломники-журналісти поспішили на Літургію до Свято-Михайлівського храму в с. Марківці, яку служив Блаженніший, а в дитинстві там прислуговував. Потім ― на кладовище, де Владика відслужив панахиду за батьками. І врешті ми мали нагоду поспілкуватися з Блаженнішим віч-на-віч у його рідній оселі, де він жив іще малим зі своїми батьками та трьома братами.

...Невеличка хата з побіленими стінами, на яких висять старі ікони в рушниках і родинні, збляклі вже від часу, фотографії, та безліч квітів на порозі. Майже шевченківська хата, тільки от замість стріхи ― черепиця. Тут, у кімнаті коло столу, де, певно, багато часу проводив Владика, ми й обсіли його, як ті дітлахи (хто на підлозі, хто на стільцях, ліжкові), розвісивши вуха і націливши мікрофони й камери. Саме у цій кімнаті і почалося найцікавіше...

— Владико, розкажіть, будь ласка, що Ви відчуваєте на малій батьківщині?

— Слава Богу, дуже світлі відчуття. Я тут народився, ріс, тут початок мого служіння Церкві. Коли я приїжджаю сюди, то потрапляю у своє дитинство. Пам’ятаю кожну стьожку-доріжку, якими ходив. Тут поховані мої дідусі, бабусі по батькові і по матері. Тут могила 128 солдатів, яких виловлював у річці мій батько і привозив сюди в загальну могилу. Тут і жертвам Голодомору величезна могила була. Стерлася, але поставили пам’ятник, щоб кожен усвідомлював і пам’ятав про ту жахливу сторінку нашої історії. Тут я ходив до школи, щодня долаючи 3 км. Зараз у тій школі, де я вчився, до речі, реабілітаційний центр для дітей-інвалідів. А через річку видно монастир (Свято-Преображенський жіночий монастир, що на Хмельниччині), до якого я звик із дитинства. Усе, що не візьми, своє, рідне.

— Є якісь близькі місця, де Вам хочеться зупинитися, щось пригадати?

— Моє улюблене місце ― в кінці батьківського саду. Там ворота є з видом на луг, монастир. Завжди, коли я приїжджаю, обов’язково повинен сходити туди. Інше місце ― кладовище, бо там мої батьки спочивають.

— Відомо, що Ви любите рибалити...

— Так, я часто рибалю. Наш човен був завжди прив’язаний до берега, і якось я попросив у батька ключі, щоб на ньому порибалити і покупатися на середині річки. Так ми з човном возилися-возилися, аж втопили його і забули, що й ключ, і замок лишився там. Батько сказав мені: «Не принесеш ключ, уб’ю». Я отримав добрячого потиличника, а мама плакала: «Не зачіпай дитини, що ти робиш?» «Ти мене не вчи, ― відповідав їй батько, ― я сам знаю, як виховувати». Але ключ не знайшли все одно.

— І Вас не вбили (усміхаємось). А яку найбільшу рибу Ви зловили?

— Я розкажу, яку не зловив. Було якесь свято, я пішов на річку порибалити, і багато рибаків стояло навколо мене. Щось мені зачепилось і повело разом із вудкою. Я кричу, не знаю, що робити. Потім ― бризнулось і обірвалось. А мені: «Да ты ж, дурак старый, ее ж водить, водить надо было. Что ж ты, не понимаешь?»

Але ловив і по-справжньому велику рибу. Колись іще студентами семінарії приїздили сюди. Не знаю, скільки було кілограмів, але то був величезний короп. Ми його з хлопцями тоді водили, водили і врешті витягнули.

— Чому з рибалок завжди виходять найкращі учні Христа?

— Не знаю, напевно, професіональне (усміхається).

— А були якісь люди у Вашому житті, яких Ви можете назвати своїми вчителями?

— От пригадую і початкову школу, і семирічку, і семінарію, Духовну академію в Петербурзі й аспірантуру, і здається, що всі вчителі були найрозумнішими. Я їх завжди згадую з надзвичайним теплом.

— Тобто не було такого вчителя, якого Ви не любили?

— Пам’ятаю бідну жіночку молоденьку, яка викладала в нас німецьку. Така симпатична була, і так із неї знущалися. От не злюбив її клас ― і все. Бо вона, бідна, не могла відрізнити «спряжение» від «склонения» у німецькій.

— Ваша однокласниця згадувала, як крала у Вас ручки, і що Ви були дуже непосидючим хлопчиком.

— Трохи непосидючим. Узагалі я сором’язливий, але можу бути неслухняним.

— А хобі у Вас було в дитинстві, якесь захоплення?

— Поняття «хобі» ми тоді не знали. Але, я думаю, за що візьмешся, то треба робити так, ніби це твоє хобі. Правда, під час війни я колекціонував коробки з-під цигарок. У 1943 р. німці окупували моє рідне село. А у німців тоді були дуже красиві коробки з-під папірос, і я збирав ті, що вони викидали. Один німець якось спав удень, а біля нього лежала дуже красива така коробка. Я подивився, що вона порожня, узяв її, а він схопився за автомат: «Що ти робиш?..». Коробку він віддав, але шугонув мене міцно.

Оскільки ми вже заговорили на військову тематику... У сусідки було весілля, вона попросила маму приготувати котлети. Коли мама насмажила цих котлет, то сказала, щоб я відніс їх туди. Я пішов, а біля колодязя стояла німецька машина, величезна така, яка видавала енергію. Адже тоді в селі не було електрики. А труба там величезна була, і ось половину котлет я закинув у цю трубу, а інша половина котлет і я якось боком... раптом опинилися на землі. По шиї мені німець дав так, що тиждень, напевно, боліла голова. Отже, я теж брав участь у русі опору.

— А була у Вас дитяча мрія?

— Звичайно, була. В усіх є. Не тільки в дитинстві, а й у старості.

— А яка саме, і чи збулася вона?

— Секрет фірми. Збулася.

— А зараз про що мрієте?

— Мрію зробити якнайбільше для Церкви, особливо української. Бо всі ж розуміють, що так існувати далі не може. Будемо терпіти-терпіти, але ж треба єднатись. Отака моя мрія. Я старості не відчуваю, і думаю зовсім не по-стариковському, але ж уже роки...

— Це правда, що Ви пишете вірші?

— Так. Це ліричні вірші, вірші про любов.

— Про любов до Бога?

— У першу чергу.

— Чи, можливо, була і любов у юнацтві до якоїсь дівчини?

— Можливо (усміхається). В усіх буває.

— А чим є віра для Вас?

— Для мене віра ― ціль життя. Це дар Божий, який допомагає знайти орієнтири в житті, не блукати темрявою.

— У Вашій сім’ї було 4 брати. Коли у мами самі сини, то, певно, без кумедних ситуацій не обходилось?

— Знаєте, з моєю покійною мамою було більше кумедних ситуацій, ніж із братами. Як менший був, то мав свій послух ― допомагати на кухні. То бігати, то спати хочеться, а мама каже: «Поможи мені». Якось готували щось на свято. І каже мені мама: «Ти от допомагаєш мені зараз, а потім із того користь буде». Так поговорили і забули. Уже потім, коли направили мене до Женеви, то й згадав я маму. Що в Україні найсмачніше? Борщ та ще хіба що сало. От і попросило мене керівництво наварити смачного українського борщу. Усе начистив для борщу і почав опускати буряки у воду, а вони туди-сюди і фарбу втрачають. Пригадав я, як мама вчила: покласти буряк на сковорідку, додати олії та трохи оцтом покропити, пересмажити все ― і ніколи тоді фарба не втратиться...

— А Ви пам’ятаєте свій перший прихід до храму, Ваші відчуття тоді?

— Пам’ятаю. Це було в 1943 році. Тоді відкрили новий монастир (Свято-Преображенський Головчинецький жіночий монастир). Одного разу ми були там на богослужінні. Мама мене підвела до однієї старої черниці, Архилаї, і сліпа схимонахиня, поклавши обидві руки на мою голову, сказала: «Буде священиком, буде...» Я цей момент пам’ятаю до цих пір.

— Скільки Вам було років, коли Вас хрестили, адже в ті часи це не віталося?

— У 1935 році, на першому році мого життя хрестили все в тому самому монастирі.

Ваша однокласниця розповідала, що коли Ви вже навчалися в духовній семінарії, то до них у школу приїжджали і допитували про Вас. Як Ви все-таки зважилися обрати шлях до віри, і чи відчували Ви на собі переслідування з боку влади?

Коли я вчився в Одеській духовній семінарії, директор моєї школи скликав збори, напевно, не з власної ініціативи, тому що був час державного атеїзму, і прислали мені тоді на адресу семінарії лист із прокляттями. Ректор семінарії сказав: «Вам треба зібратися і їхати додому з цим листом». А тим часом уся школа під керівництвом парторга Гервеця організувала похід до моїх батьків. Приїхали вантажівкою і налякали батьків так... Мовляв, семінарія ― це непроста річ, це і зв’язок із Нью-Йорком, це, дивись, і робота на користь американцям тощо. Мама вже терпіла, терпіла, а потім узяла кочергу і поодинці почала виганяти всіх (посміхається). Вони втікали з будинку хто куди ― хто через вікно, хто через двері.

— Ваше Преосвященство, перше Богослужіння, яке Ви правили, було в храмі в рідних Марковцях?

— Так. Тоді я вже прийняв сан священика в Одесі і приїжджав сюди. Тут, у Марковцях, монастир знову був закритий, вже у наші часи. Тепер він відроджується, як ви бачили. І дасть Бог, все стане на свої місця, люди повинні знати, що є Батьківщина, прекрасна, є наше перебування на землі, теж прекрасне, але є ще і продовження його. І заради цього продовження треба жити нормальним життям зараз.

— Коли дивитесь на шлях, який Ви пройшли, всім задоволені?

— Шляхом задоволений, не задоволений собою дуже часто. А шлях у всіх однаковий ― і для ченців, і для священиків, і для світських людей. Якщо вони хочуть слідувати цим шляхом, то він приводить до Бога.

— Сьогодні дуже часто ми чуємо про чудодійну силу ікон і святинь. А чи були якісь приклади зцілення у Вашому житті?

— Я й сам часто звертаюсь із проханнями до чудотворних ікон. Не обов’язково, щоб людина йшла до ікони з молитвою і вірою на милицях, а повернулась без них. Справа не в милицях, а в душі людини і серці. Звертаючись до Бога з надією і вірою, людина перероджується. Усі ікони в наших храмах є чудодійними, і той, хто просить ― отримує.

— Ви прожили довге життя, а чи є речі, які Вас ще дивують?

— Здається, що все повторюється з року в рік. Але і через багато років дивують людські переживання.

— А чому присвячуєте свій вільний час?

— Більше за все ― відвідую хворих, тяжких інвалідів, сиріт, тих, що відбувають покарання в тюрмах. Допомагаю матеріально, але більш духовно. Це буває дуже важко, особливо спілкуватися з жінками, які відбувають покарання у в’язницях. Бо просто неможливо спостерігати їхнє моральне і духовне падіння, чути негарні слова і нарікання, бачити зневіру.

— Блаженніший Владико, колись, відповідаючи на питання «Церковної (православної) газети», Ви сказали, що жалкуєте про те, що не навчилися грати на скрипці і не вивчили іноземних мов...

— Так, сьогодні особливо важко без знання іноземних мов. Навіть по церковній лінії все більше і більше людей із різних країн приїжджає і звертається ― «без языка, как без языка». Скрипку ж люблю з дитинства. У нас був псаломщик, він грав на скрипці і керував хором багато років. Уже був старенький-старенький, але скрипку брав до рук, і наче молодшав. Смичком наче перекидав нитку від самої Америки до України. Ніякий музичний інструмент не може зрівнятись. Скрипка може прищепити дитині і людськість, і викликати до чогось жалість, і навчити відчувати радість.

— Ви казали, що любов до поезії, до молитви, праці Вам прищепила мама. Вона й пісень співала якихось?

— Мама багато співала і за роботою, і коли відпочивала. Особливо мені запам’яталась пісня «Така її доля, о Боже мій милий». Співала дуже багато пісень, але цю пісню так сердечно виконувала, що часом плакала. І я теж...

— Як вам вдається зберігати таку гостроту розуму і бути, як каже молодь, «продвинутим», тобто сучасним?

— Дякую за комплімент. Певно, це природа. З дитинства я був сором’язливий, але водночас був заводієм усіх компаній... Я жалкую, що багато часу витрачав на гуляння у молодості, а треба було більше читати. В Одесі, коли я вступив до духовної семінарії, мене призначили завідуючим бібліотекою. Там були чудові книги, особливо з літератури, історії і богослов’я. Так я три роки майже не виходив із бібліотеки. Читаючи історію, зрозумів, що не можна наполягати, що це хороше, а це погане. Так було, і з історії нічого не викреслити. Тоді ж апарат влади такий сильний був, що, здавалося, нібито видушили з душі все, що тільки можна було. Але прийшов час, і все розквітло. Треба мати інтерес, бо якщо щось робиться без інтересу, то те на день-два ― і минає.

— А яка Ваша улюблена книжка чи автори?

— «Добротолюбіє». Це зібрання творів усіх святих отців. Можна прочитати її і бути в курсі всієї історії Церкви. А серед авторів дуже люблю Лесю Українку, Івана Франка, Тараса Шевченка. Ця любов ще з дитинства. А от Гоголя, наприклад, я читав ще зовсім хлопцем, і особливого захоплення не було. Аж нещодавно перечитав його твори, і вони мені здались зовсім іншими ― більш духовними, більш зрілими, навіть якимось пророчими. З роками змінюється сприйняття.

— Чи були якісь предмети, які Ви не любили у школі?

— Це математика. Не любив точних наук, і зараз не люблю.

— Владико, Ви ― духовний авторитет для країни, як вважаєте, що буде далі з Україною?

— Я думаю, що люди віруючі вірять, що все буде краще і краще. Така земля, народ не має права на таке життя, як сьогодні. Тому, я думаю, що нова команда постарається зробити все, щоб ми жили гідно, а відтак ― благочестивіше. Кількість крадіжок зменшити, наркоманії, інших гріхів і беззаконня, яке просто винищує людство. Без духовного життя організм не може жити. Можна дивитися, нібито духовність ― втіха для слабких. Але насправді ― це суть людини, творіння Божого, особливо людини-християнина. Ми зараз багато говоримо, але ніхто не замислюється, у чому ж суть духовності, і як її досягати. Духовність же ― це природа людини, і проти природи ніхто не піде.

Усе в руках Божих. Христос в Євангелії наполегливо говорить, що «Буде один пастир і одна паства» (Іоан. 12, 16). Отже, ми віримо в єдність.

— Є ж, певно, щось, що радує і втішає Вашу душу сьогодні?

— Втішає те, що народ знову повертається до Бога. Багато молоді ходить до церкви, сповідаються, причащаються. Багато готові жертвувати собою у служінні Церкві. Радує, що народ не загинув духовно. Адже духовність ― це зміст серця і розуму: розум повинен проходити через серце, а серце через розум. Духовна людина має орієнтир людини розумної.

«Православіє в Україні» http://orthodoxy.org.ua
© 2017 ХРАМ СВЯТИТЕЛЯ ЧУДОТВОРЦА НИКОЛАЯ НА ВОДАХ. Все права защищены.